Шлях воїна

Цього вересня мені випало полетіти з Торонто до Львова. Він тоді вирував: передвиборчі мітинги і концерти, зустрічі з політиками, велелюдний Форум Видавців і – традиційні осінні святкування, як от Свято меду у мальовничому Шевченківському гаю.

Провадила цим святом Наталя Криничанка – поетеса та співачка, яка, долаючи усі матеріальні негаразди, примудряється суттєво облагороджувати й урізноманітнювати життя міста Лева. Вона і познайомила мене з Володимиром Пилатом – президентом Міжнародної федерації Бойового Гопака, творцем цього стилю єдиноборств.

“Наші предки споконвіку вважали мед запорукою здоров’я та сили і схилялися перед бджолами як прикладом мудрої організації спільноти,” – зазначив у короткому виступі В. Пилат.

Опісля демонстрували свою майстерність юні вихованці школи Бойового Гопака. Тепле лагідне сонце, насичене духом пасіки повітря, ритмічна музика, барвисті костюми, вистриби і кульбіти на зеленій травичці – усе це навіювало безтурботний, ідилічний настрій. Тож я був подивований, коли наше з паном Володимиром спілкування потекло дещо в іншій, зовсім не безтурботній, аж ніяк не ідилічній тональності. Те, про що він говорив, виявилось настільки несподіваним, що я напросився на ще одну зустріч. Потім уже, як причарований, забігав до офісу Бойового Гопака (добре, що той – у самому центрі Львова) при кожній нагоді, шкодуючи, що моє перебування в Україні короткотривале і не дає змоги довідатись більше.

Отже, слово Володимирові Пилату.

 

 

– Розкажіть, будь ласка, трішки про себе.

– Я походжу зі шляхетного роду, який згадується в історичних хроніках, починаючи з XVI століття. Не виключено, що я – прямий нащадок знаного римського сановника Понтія Пилата.

Усі відомі мені предки по чоловічій лінії відзначались тілесною міццю і гартом, були добрими воїнами. Один із дідів потрапив навіть до особистої охорони цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа.

Я, скільки себе пам’ятаю, завжди був фізично сильним і фанатом за характером. Від наймолодшого віку займаюся спортом. У сім років пішов у секцію спортивної гімнастики, згодом обрав вільну боротьбу, а вже потім захопився карате та іншими видами східних єдиноборств. Тренувався щоденно, по 6-8 годин. Як каратист, вигравав усі поєдинки, переважно нокаутом. Отримавши чорний пояс, став сенсеєм. Відкрив у Львові свою школу, вихованці якої досягали неабияких успіхів на українському та всесоюзному рівнях.

Опановуючи спортивну частину східних бойових мистецтв, я заглиблювався також у їхні духовні платформи. І муляла думка: от корейці або японці на державному рівні піднесли свою боротьбу до статусу національної, завдяки чому стали відомими у світі. Але ж, за свідченнями сучасників, і наша земля уже зі скіфських, княжих часів мала неперевершених воїнів, найвідоміші з яких – запорізькі козаки! У них мусила бути своя бойова система. Як би її віднайти?

Ключ до розгадки дали народні танці. Узявшись за їх дослідження, я побачив, що в багатьох – особливо у гопаку й метелиці – закодовано унікальні бойові прийоми. Та й добре відомо, що козаки удосконалювали свій вишкіл під музику, подовгу танцюючи.

Поєднавши це з тим, що уже знав, я розробив власну систему, котру назвав Бойовим Гопаком. Роботу розпочав у 1985-му, а через два роки заснував школу, яка розрослась тепер до десятків відділень у 20 областях України, а також за її межами – в Англії, США, Канаді, Португалії, Італії.

– Чи могли б Ви дати визначення Бойового Гопака?

– Їх є багато. Загальноприйнято: школа гармонійного виховання особистості. Ще – школа лицарів. Школа лідерів. Але мені найбільш до вподоби – школа виховання української еліти.

– Еліти??? (На ту мить Бойовий Гопак асоціювався у мене хіба що зі стрибками й ударами).

– Саме так – еліти. Адже українці, навіть успішні – ті, хто має хати, машини, гроші, відправляючи дитину до університету, кажуть: “Учися, сину! Вивчишся – станеш інженером. Отримаєш добру роботу, зарплату, будеш поважною людиною!”

Ніхто не замислюється, що син може бути не просто інженером, а генеральним директором виробничого об’єднання, міністром, Президентом… Своїх дітей, хоч би і з вищою освітою, в українських сім’ях бачать якимись третіми, четвертими, п’ятими в ланці управління суспільством. Хибна система виховання продукує не Володарів, не Провідників, не Пророків, що поведуть народ і державу до великого майбутнього, а примітивних виконавців, які постійно шукають собі пана, котрий дасть їм роботу, підкаже, що і як треба робити.

Тож Бойовий Гопак, серед іншого, намагається подолати цей комплекс другорядності, сформувати наступну генерацію якісно іншою.

Володимир Степанович Пилат (1955 р. н.) – весь у чорному, високий (десь 1 м. 90 см.) на зріст, кремезної статури. Така собі людина-скеля. Суглоби величезних кистей рук розплющені від тисяч і тисяч ударів. Голос дещо глухуватий, – очевидно, від перевтоми, тон твердий і упевнений.

– При радянській системі, яка вирощувала для себе кадри, а не особистості, тотально винищувалось поняття “чоловік”. А багато народів вихованню цього поняття приділяють серйозну увагу, – і, як наслідок, процвітають. Адже, хто б там що не казав, саме чоловік є рушійною силою суспільства. Він не настільки поглинутий сім’єю, він монотонно, роками працює, удосконалюється. Я жодним чином не заперечую прав жінки, але знаю, що сама природа вибиває її з колії: вагітність, народження дитини, необхідність довести ту хоча би до школи. Годі вимагати від жінки зайвого.

Отже, найперше, що ми робимо, – це пояснюємо хлопчикові, яким він повинен бути, для чого призначений, чим відрізняється від дівчинки. Кожний мусить із раннього дитинства розуміти, яка його природа, специфіка мислення, які сподівання покладають на нього батьки, майбутня дружина, діти.

Величезна проблема у тому, що всі школи – змішані. Вони є добрі для робітників і селян, а для того, щоб виростити еліту, дітей треба вчити роздільно. Це знають у багатьох країнах, де дітей, яких готують на управлінців державою, політиків, потужних бізнесменів, виховують у спеціальних навчальних закладах. Так було, до речі, і у древній Греції, Римі…

Пригадую, коли я мав років з 13, на уроці анатомії соромно було слухати вчительку, тому що поряд сиділи дівчатка. У чоловічому ж середовищі цей предмет сприймався б інакше. Це, нібито, дрібниці, але вони впливають на психіку. Тож у перспективі хотілося б створити в Україні елітарну школу для хлопчиків, де вже зробити усе, як потрібно.

Невеличкий офіс Бойового Гопака нагадує музей. Стіни його суціль завішані плакатами, фотографіями, мечами… Чи не найчастіше трапляються фото, де діти оточують учителя.

– Скільки днів на тиждень має присвячувати учень Бойовому Гопакові?

– Щонайменше три. Якщо навчати лише бійцівських прийомів – це буде звичайний мордобій. А наш підхід: силу можна застосовувати лише за крайньої необхідності. Стараємось розвивати дитину у трьох напрямках: фізичному, розумовому й духовному. Тому протягом тижня маємо і подати техніку, і прочитати лекцію (наприклад, щодо наших героїв, фольклору, пісень…), і, у вихідний, повезти дитину за місто, аби поспілкувалася з рідною природою, набралася сили, яка є у землі, повітрі, деревах. І я бачу, як відрізняються діти, котрі нічим не займаються або займаються спортом, де нема ні патріотизму, ні ідеології, а є просто фізична робота (баскетбол, теніс тощо), від наших дітей, котрі розвиваються, по можливості, гармонійно.

Неодноразово чув від батьків, що, захопившись Бойовим Гопаком, дитина почала краще до них ставитись. Це закономірно. Адже наші учні усвідомлюють себе ланкою єдиного процесу життя Народу, вічного його руху від найпростіших форм до досконалості, до Бога.

Заняття Гопаком невіддільні від здорового способу життя. Хоч і маленьку, а вбачаю свою заслугу, що виникло середовище студентів, котрі дотримуються такого способу, – зокрема, не палять і не вживають алкоголь. Їх не так багато, але вони є.

Існує й жіноче бойове мистецтво – “Асгарда”. Цій школі уже п’ятий рік. Скільки часу я витратив на те, щоби школа постала і ми, нарешті, почали належно виховувати своїх дівчаток, жінок! Аби виростали українки, котрі твердо знають, що таке честь і гідність, національно свідомі, здатні постояти за себе.

– Які риси намагаються прищепити дітям учителі Бойового Гопака?

– Почну здалеку. Я роками досліджував, що таке рабство, які воно дає наслідки, як окупанти виховують підкорені народи так, аби ті ніколи не піднялися з колін. У середовищі поневолених люди звикли до того, що хтось чужий завжди правий, а те, що каже хтось з-поміж своїх, – обов’язково неправильно. Рабська мораль звучить так: “Та хто він такий? Що він із себе корчить?” – себто одноплемінник, єдинокровний їхній брат.

От ми і намагаємось прищепити дітям поняття, котрі притаманні лицарям, господарям своєї долі. Це, передовсім, твереза любов до всього українського (адже без патріотизму – яка особистість?), відповідальність (лицар має завжди відповідати за свої слова, учинки), послідовність (погляньте, як кидаються з боку в бік наші політики, – таке враження, що, будуючи державу, вони не знають, чого хочуть), дисциплінованість (а то немало хто зрозумів свободу як анархію), відважність (аби не боятися стати на прю із сильнішим навіть ворогом)…

Щодо дисциплінованості. Це риса, впроваджувати яку надзвичайно важко, а особливо тут, на Західній Україні. Ситуація просто катастрофічна. Уявіть собі: у нас хлопці так масово прагнуть утекти від армії, що, аби хтось тут служив, присилають солдатів зі Сходу. Місцеві ж, відкуповуючись, розлучаються з чималими для них сумами – настільки бояться дисципліни. Що ж це виходить: так звані “хохли”, російськомовні, готові віддати життя за Українську державу, а галичани – урозтіч?..

– Може це тому, що армія не є українською?

– Ну а як же їй стати такою? Це ми самі, а не хто інший, маєм піти до армії, опанувати її, внести український дух!

Я розробив цілісну систему духовної та фізичної підготовки захисників Вітчизни – базовану на споконвічних наших цінностях, пристосовану до сучасних викликів. Але мене до армії, хоч я роками туди рвуся, не допускають. Якщо ж вдається – нелегально – донести ідею яким має бути український лицар у середовище військових, ті реагують надзвичайно бурхливо, просто зі слізьми на очах. Запитують – чому нам ніхто цього не говорив, чому у нас такого немає?!

– Чому ж не допускають?

– Тому, серед іншого, що ми донині маємо владну верству, яка не любить Україну, а лише її використовує. Звісно, ця псевдоеліта не зацікавлена у тому, щоби постала сильна, впорядкована держава (адже там неможливо буде красти!) та справжня армія як її запорука.

І якби ж то лише не пускали в армію!

Реальні мої проблеми почалися з 1991 року, коли видрукував книжку “Традиції української національної фізичної культури”. Тільки-но перевіз тираж додому, мені підпалили хату. Книга згоріла. Думаю, не минулося тут без команди з владних структур.

Протягом слідства мене звинувачували, ніби я сам підпалив, – хотів отримати якесь страхування. Здавалось, ті люди хворі на голову!

А у 1994-му, після виходу другої книжки – “Бойовий гопак”, почався просто терор. За дев’ять місяців мені влаштували на роботі 34 перевірки. Тиснули на директора школи, де я працював: “Звільніть Пилата!” Директриса, потомок древнього шляхетного роду, опиралась, казала мені: ”Пане Володимире! Те, що ви робите – справа свята, і кожен українець зобов’язаний вам допомогти!” Пручалася довго, але не витримала, коли застосували погрози життю. Так я опинився на вулиці, де, фактично, перебуваю і досі.

Приблизно за рік розсипалася моя сім’я. Я боровся б за її збереження, якби не побачив, що розпочався терор і проти дружини. Стало зрозумілим, що справа – не жарт, мене будуть нищити до кінця. І вирішив, що якщо вже падати на дно, то – самому. Навіщо мають страждати дружина, маленька дитина? Це ж я, а не вони, став на Шлях Воїна!

Тисячу разів мені казали: “Володю, кинь то все! Ти ж – майстер карате! Викладай його, і ніхто тебе не зачепить. Нащо тобі той Гопак?!” Підходили й інші, російськомовні: “Брось это! Это же нация, у которой нет будущего! Это негосударственная нация! Куда ты их тащишь?..” І так далі: натиск з обох боків.

Залишившись без дому, без сім’ї, без роботи, я би, може, й помер, але сталося диво. Я півтора року мав температуру 39, майже рік не спав. Зовсім. Ані хвилини. Просто читав, писав, читав, писав. Я дуже багато зробив за той час, хоча траплялося жити й у підвалах, і на горищах, напівупроголодь. Мене, знаєте, що більше б’ють, то сильніш я змагаюсь – така ось натура.

Мене чотири рази отруювали. Останнього разу вже побував на тому світі. Спілкувався з Богом. Мені було там добре. Просив Бога не відпускати мене назад у життя, – та Бог, видно, вирішив інакше. Хоча токсини, що лишилися в організмі, можуть проявити себе будь-коли.

Були й спроби знищити мене фізично, котрі погано закінчувались для виконавців.

Якось, майже у центрі Львова, накинулися 12 чоловік. Не врахували, що у мене (тоді, ще до отруєнь) сила удару лівою рукою 700 кілограмів, правою – 800, ногою – півтори тонни. То я попереламував нападникам руки-ноги, повибивав зуби. А слабкіший на моєму місці – пропав би.

Запитую у Пилата, чи не можна придбати якусь його книжку. Він видобуває їх цілу скриньку – понад десяток. Але все це – або рукописи, або останні примірники розпроданого тиражу. У кількох екземплярах знайшлася лише одна: “Бойовий Гопак і основи захисту Вітчизни”.

Гортаю сторінки.

За радянських часів спорт був потужним, дієвим засобом русифікації. Майже усю спортивну літературу друкували мовою імперії. У напівпідпільному, надзвичайно популярному в період агонії Союзу карате, користувалися запозиченнями з японської. А тут, ледь що не абзац: “джиган”, “тинок”, “гойдок”, “затула”, “прорух”, “вихиляс”, – мізерна частина лише іменників.

– Якби Ви, пане Володимире, нічого більш не зробили, то лише за впровадження українських спортивних термінів заслуговуєте на визнання!

– Коли б гарно видати ці книги, брошури, роповсюдити їх, справа рушила би швидше. А так…

Сам я з дітьми зараз майже не займаюсь. Я є Верховним Учителем, тобто вчителем учителів. Читаю їм лекції, вони перечитують їх учням. Щось неодмінно втрачається, спотворюється…

Мені, як прибульцеві з-за океану, цікаво було почути думку Пилата про нашу діаспору. Та виявилася нищівною: “збіговисько утікачів”.

– Політично активну діаспору давно “схоплено” спецслужбами. Вона безмежно довірлива і не уявляє їхніх методів і можливостей.

У радянські часи прикордонні райони були всуціль нашпиговані кадебістами, а Західна Україна, як терен з сепаратистськими тенденціями – особливо. Повірте, небагато хто виїхав, – навпаки, прибула з Росії підмога. І діють вони, треба визнати, ефективно.

Що ви робите, коли хочете упіймати мишу? Ви ж не бігаєте за нею по закапелках квартири, правда? Ви ставите пастку з приманкою, і миша сама до неї приходить. Або, якщо хочете позбутися мух, чіпляєте у помітному місці липучку, і мухи на неї злітаються. Так і ворожі спецслужби. Для чого їм ганятися по ледь не 50-мільйонній Україні і по одному виловлювати патріотів? Це й неможливо. Вони, натомість, створюють націоналістичні організації та яскравими гаслами приваблюють туди активнішу молодь. Мають її під контролем, на обліку, за потреби використовують. Найнебезпечніших позбуваються, – скажімо, відправляючи гинути у “гарячі точки” поза Україною. Підставні вожді зумисне безглуздими діями компрометують національну ідею, роблять із неї посміховисько чи страховище. Заодно ці, створені на чужоземні гроші, організації видоюють кошти з діаспори. Адже вона радо підтримує тих, хто найгучніше волає: “Слава Україні!”

Коли спостерігаю, яких покидьків, яких руйнівників часто фінансує діаспора, хочеться вигукнути: “Люди, де ваші очі?! Оцінювати ж треба не за словами, а за справами! Необхідно дивитися, хто що по собі залишив!”

У 1997-му провокатор (звучить ім’я популярного націоналістичного лідера) без жодної на то потреби кинув молодих гопаківців у бійку проти радянських ветеранів війни. От і з’явився привід почепити нам фальшиві ярлики, зображати терористами,нацистами чи антисемітами. Це, разом із відбиранням залів, заборонами тренувати, залякуванням спонсорів і таким іншим, дало можливість ворогам, котрі добре розуміють небезпеку для них Бойового Гопака, скоротити число наших учнів із десяти тисяч до семи.

– Але ж виявляти і знешкоджувати чужих агентів мала би СБУ!

Красномовний погляд Пилата засвідчує, наскільки абсурдно лунає така репліка в умовах української дійсності.

– Кому хочу сказати велике-велике спасибі, то це батькам, які приводять своїх дітей, які ними пишаються. Якщо б Гопак був лише моїм захопленням, він би давно уже зник. Та коли бачу, що тисячі людей підхоплюють ідею, борються за неї, – це окрилює, додає сил.

А мої вчителі! Усі вони працюють на одній або двох роботах, а потім, замість відпочити, ідуть у зал тренувати. У них не буває ні вихідних, ані відпустки. Улітку, замість їхати на море, таборують дітей – у Карпатах або деінде.

Доводилося чути від сторонніх, що гопак удесятеро корисніший для України за футбол. Якщо так, то й фінансувати його мали б у десять разів краще! Футбольні тренери – на зарплаті, і непоганій. А як фінансується Гопак? Ніяк. Те, що зберуть батьки, – ото й фінансування.

Уже за теперішньої влади я неодноразово намагався говорити з президентом Ющенком, звертався до фонду пані Катерини. Слова чую приязні, але дій – жодних. Блокує президентське оточення.

Часом до офісу заходять молоді люди. Вітаються та прощаються з Пилатом особливим ритуальним способом, із прикладеною до грудей рукою вимовляють: «Слава Гопаку!» У їхній поведінці не помітно підлабузництва перед Верховним Учителем (якому недоброзичливці закидають культ особи), лише простота й діловитість. Щоразу, швидко розібравшись із проблемами, пан Володимир повертається до розповіді.

– Я знаю, що став на шлях, благословенний Богом, – на захист народу, який стільки страждав, був стільки нищений. Я знаю, що то народ святих людей. Моя бабця, яка прожила з дідом 50 років, була святою людиною. Моя мама завжди була чесною, порядною жінкою, дуже розумною. Так само й сестра. І коли мені хтось говорить, що українці якісь не такі, я це ігнорую. Бо що таке українець для мене? Це, перш за все, моя сім’я, мої рідні.

І ще я знаю, що дух тих мільйонів, які були вбиті, замордовані по тюрмах, закатовані голодом лише за те, що вони – українці, нікуди не щез, він витає над цією землею. І він буде втілюватися, допоки правда не восторжествує. Такі закони карми, і їх не переможе жодна імперія!

Звісно, без належного забезпечення ми робимо недостатньо. Так уже склалося: упродовж віків, незважаючи на владу, за Україну боролися ентузіасти на громадських засадах. Так було за часів Шевченка, Стуса, так, на жаль, є і зараз.

Але бачу, що система, яку я підняв, дає людям віру в майбутнє, у гарне майбутнє. За державної підтримки ми могли б виховати ціле покоління патріотів – здорових, розумних, міцних тілом і духом. Оскільки підтримки немає, ми зробимо менше; але – зробимо!

Це ж – як у скарбничку вкладаєш, воно не пропаде. Ті, хто пройшов школу Бойового Гопака, куди б не потрапили, завжди пам’ятатимуть про часи, коли перебували в оточенні достойників, які жертовно працюють задля народу. Наші учні виростуть сильними, моральними, усебічно розвиненими людьми, спроможними – віриться – покращити суспільство, вибороти для України гідне місце у світі.

Ну а я буду йти до кінця. Хоч би там що, допоки вистачить здоров’я. Я ж – фанат своєї ідеї! Україна – зміст мого життя, а служіння їй – мій обов’язок.

Зацікавившись особистістю і ученням Володимира Пилата, я прочитав, що вдалося, із його творів. Захоплююче там переплетене з дискусійним.

Якби хто виявив бажання дізнатися про Бойовий Гопак більше, із перших уст, телефон офісу у Львові – 243-0209, електронна адреса – devaraka@ukr.net.

 

2007, Торонто