Уроки карнавалу

Відгук на книжку: Padraic Kenney. A Carnival of Revolution: Central Europe 1989. – Princeton university Press, 2002. Український переклад: Педрик Кені. Карнавал революції. Центральна Европа 1989 року. Переклад з англійської Андрія Портнова і Тетяни Портнової. – Критика, Київ, 2006.

 

Сьогодні в українському Інтернеті можна надибати з десяток відгуків на "Карнавал революції" Педрúка Кéні. Є спроби коротко окреслити зміст твору, хоч це неможливо – як неможливо кількома фразами передати зміст Біблії.

Матеріалом книги є мозаїчний набір сцен, що мають стосунок до зародження і розвитку модерних суспільних антикомуністичних рухів, які тріумфально переможуть у 1989-91 роках. Дія відбувається здебільшого у Польщі, а також у Чехії, Словаччині, Західній Україні, Словенії, Угорщині та Східній Німеччині; періодично вона вихлюпується і поза "залізну завісу".

Написав "Карнавал" американець неслов’янського походження, що у 1986-у з волі обставин опинився студентом у Вроцлаві. Там майбутній професор долучився до нуртуючих навколо політичних процесів, немало спостеріг на власні очі. Об’їздивши згодом інші місця революційних подій і проінтерв’ювавши кількасот їх учасників, створив вражаючу за розмахом панораму.

З огляду на неможливість охопити цей велетенський, концентрований масив інформації у межах статті, зупинюся на кількох суб’єктивно ближчих аспектах, полишивши решту – може, визначніших і більш цікавих, поза увагою.

 

 

Назва книги – провокативна, оманлива. Так, чимало сторінок її присвячено сценам революції як карнавалу – масового, гомінкого, пишнобарвного дійства. Прикладом може служити багатотисячна костюмована маніфестація у Вроцлаві – "сцена, яка заб’є памороки будь-якому сюрреалістові".

Пліч-о-пліч у таких перформенсах виступають опозиційні політики усіх спрямувань, музиканти, художники, панки, хіппі, борці за релігійні права, феміністки, екологи, пацифісти, анархісти і взагалі будь-хто бажаючий. Вражають строкатістю їхні одяг і гасла, екстравагантністю поведінка. Локальні карнавали зливаються у гігантський позакордонний Карнавал Революції – стихію, що, змітаючи тогочасні режими, докорінно змінює політичний устрій на просторах Центральної Європи.

Та це – картина з космічного сателіта.

Приглянувшись уважніше, бачиш, що колоритні, виграшні для зображення видовища – лишень незначна, видима частина айсберга. Тут і там, як від автора, так і з уст персонажів контрапунктом проривається інше: "Революції… вибудовуються роками... Вони вимагають багато важкої праці", "Тут немає чудесних подій, а лише багато років зосередженої праці", "Надзвичайні зрушення... не виникають, не можуть виникнути з нічого; дива трапляються рідко", "революція сталася, коли суспільство було вже достатньо зорганізоване", "на одному балаканні діла не зробиш", "визрівала переконаність стати чорноробами національного відродження", "починати... з конкретної практичної роботи і від неї йти до загального", "кожен мусить щось робити. Їхати в село і піднімати людей, іти на заводи, на фабрики", "Кожен маленький учинок тоді мав... велике значення".

Перевернуто, навпаки це звучить так: "Я виймаю свою душу й кладу її у скриньку для голосування... і більше не мушу щось робити або про щось думати. Сенатори [Сенат – верхня палата польського парламенту] зроблять це за мене".

Прикметною рисою твору є те, що він не стільки про революцію-злам, як про революцію-побудову. Такі дії, як жбурляння каміння, обзивання поліції "гестапівцями", "збільшення кількості страйків", бойкот виборів згадуються у негативному контексті, такі ж як "вибудовування суспільних структур" – у безумовно позитивному.

Визначальні, ключові для тої епохи фігури – Горбачов, Валенса, Гавел, Чорновіл – автор полишає бовваніти на задньому плані, зосереджуючи увагу на інших, незначних начебто, особистостях. Багатократно, у різний час і у різних країнах, програється схожий сюжет. Хтось (учитель, математик, школяр, студент, слюсар, юрист, соціолог, водій автобуса, шахтар, священик, "оператор покриття емаллю", науковець, електрозварювальниця, іхтіолог,.. ), розчарований навколишнім становищем, вирішує, що "так далі існувати не можна, треба щось робити". Долає свій страх і невпевненість, знаходить однодумців, зіштовхується з труднощами, чимало втрачає щодо особистого добробуту і кар’єри, ризикує загубити здоров’я або навіть життя, але... – у результаті таких втручань інакшає середовище навкруг персонажів, а внаслідок сукупності їхніх мурашиних дій суттєво змінюється світ.

Раз за разом Кені повторює, іще й виділяючи курсивом, слово "конкретний". Конкретний революціонер "зосереджений на реальності: на щоденних проблемах і реалістичних, ефективних засобах їх розв’язати", у протилежність до "правдомовця" – хто, склавши руки, критикує, повчає і вибудовує плани на завтра.

Виявом конкретності може, наприклад, бути:

– привернути увагу жителів свого села чи містечка до його забрудненості;

– прибрати пустир і засадити його деревами;

– впровадити студентське чи шкільне самоврядування;

– організувати демонстрацію;

– налагодити друкування листівок;

– створити мережу "комітетів втручання" (або ж "комітетів захисту законності");

– заснувати касу взаємодопомоги;

– скласти інструкцію для тих, хто стане жертвою адміністративної чи міліцейської сваволі (аби жоден випадок її не лишався без реагування);

– допомогти тому, хто внаслідок громадської активності втратив роботу;

– зупинити будівництво екологічно небезпечної греблі;

– відновити понівечений храм;

– зайнятись проблемами пенсіонерів та інвалідів, що зубожіли унаслідок інфляції;

– розгорнути рух за тверезість ("опозиція не п’є");

– створити притулок для бездомних;

– стати порадницею для жінок-алкоголічок;

– і так далі й тому подібне у міру фантазії і обставин.

Тож не дивно, що на Західній Україні найбільшу увагу привернули молодіжна ініціатива щодо упорядкування Личаківського цвинтаря (виникла у 1987-у) та екологічна й історико-просвітницька експедиція "Дністер" (перше плавання у 1988-у). Найцікавішою з організацій виявляється "Товариство Лева" – об’єднання добровольців, що взяли на свої плечі справу оновлення рідного краю та відродження кращих його традицій. Такий стиль поведінки гідно вписується у центральноєвропейський (Кені відкидає термін "східноєвропейський") контекст. Цілком доречне тут і Франкове: "Більше поту, менше крові!" – епіграф напівпідпільної газети "Поступ".

Під відстороненим поглядом заокеанського дослідника у дещо незвичному світлі пропливають такі заслужені перед львівською революцією постаті, як Валентин Стецюк, Орест Шейка, Левко Захарчишин, Ігорі Копестинський, Мельник і Коліушко, своєрідний Олег Олісевич, десятки інших. На жаль, не потрапив у поле зору автора невтомний і винахідливий генератор "карнавальності" – покійний Сашко Кривенко.

 

 

Один пасаж, який зачіпає ближче, хотілося б прокоментувати. "Страшенно шкодую, що, пишучи книжку, не включив до неї литовців", – каже Педрик Кені.

Того розбурханого часу мені трапилось увійти до кола засновників Громади українців Литви (1988), згодом очолювати її Вільнюський осередок. Тож можу сказати, що прибалти дали б авторові чудові зразки карнавалу (як от святковий за настроєм "Балтійський шлях" – живий ланцюг від Таллінна до Вільнюса). А щодо конкретності...

Різницю у ній доводилось болісно спостерігати, буваючи почергово у штабах "Саюдіса" і "Руху", серед литовських і українських революціонерів. Якщо у перших переважала небагатослівна, злагоджена, нерада сторонньому втручанню робота, то у других – натхненне, з анекдотами, вихваляннями і повітряними замками, безладдя (що закономірно перетекло у велемудре розчарування).

Та й мали литовці звідки всотати...

Фундатор їхньої літератури і один із фундаторів національного характеру Крістійонас Донелайтіс у епічній поемі "Літá" (1765-75) могутніми гекзаметрами просурмив гімн праці – основі життя, неухильній повсякденній необхідності – і безжально затаврував лінивство: "Ось уже вечір іде, ви ж не зробили нічого", "Що ж воно буде із нас, як отако лайдувати?", "Ну й жіночки! Ви ж литовки,.. жіночки он німецькі [Німці на той час виступали у ролі окупантів Малої Литви, де розгортається сюжет поеми]/ Славним у полі трудом сорому вам наробили", "Ледарі й кволі сонькú ми не потрібні на світі". Ретельно оспівуючи, скажімо, процес вивезення на поля "скарбів запахущих", суворо-невідступний пастор на віки увігнав у підсвідомість литовця формули конкретності:

"Знаєш, нерідко з дрібниць цілі дивá виростають,
А із смердючого гною благословення приходить"
[Цитати по Крістійонас Донелайтіс. Літа. Переклад з литовської Дмитра Чередниченка. – Київ, Дніпро, 1989.].

Нас же національний Пророк учив багато чому доброму: волелюбності, героїчному пориву, польоту фантазії, сентиментальності, гумору... – але, так склалося, не надав достатньої уваги працелюбності...

 

 

Cуть послання, яке, затративши шість років копіткої праці, хотів донести до читача американський науковець, можна передати словами одного із персонажів: "Показати людям, що вони можуть бути сильними". Або ж, словами іншого: "метою не було повалення режиму будь-якою ціною. ...залежало, аби люди почали мислити про те, де вони живуть і так далі". Чи іще: "ті країни, де міцно вкоренилися демократичні практики й повага до прав людини, є також тими країнами, де ці ідеї найрішучіше підносили до 1989 року", "Аби змінити... суспільство... потрібна не сильна рука держави, а особиста рішучість і послідовність".

Для кого є актуальним такий "месидж"?

Думається, не для поляків, чехів або прибалтів – вони визначились. Навряд, щоби для Росії – з її одвічною безальтернативністю "вертикалі". Дослідження – саме для українців і кількох їхніх, менших чисельно, пострадянських сусідів. Тут, на межі європейського позитивізму і азійського ірраціоналізму, мали б студіювати роботу Кені найуважніше (якщо наміри щодо Заходу – більше, ніж декларація). Який бо сенс фаталістично очікувати "Вашингтона з новим і праведним законом", якщо закон цей, унаслідок апатії на місцях, зазвичай не виконується? Як "за одну ніч" не стається революція, так сам по собі не зросте і небачений овоч – civic society.

 

 

Урешті, про видання і переклад.

Мені випало прочитати книгу спершу в оригіналі, а потім, поки англійський варіант ще не збляк у пам’яті, українською. Тексти дещо різняться. Особливої прикрості – може, через технічну освіту – завдавали відмінності у числах.

Наведу ті, що впали у око, – не аби комусь дорікнути (до якості українських видань є традицією підходити з добросердим розумінням), а щоб допомогти можливому читачеві.

На стор. 28 Педрик Кені згадує реформи у Польщі з погляду студента: "шокова терапія нового уряду зменшила купівельну спроможність моєї стипендії на 20 відсотків лише за кілька місяців".

"Чи можна назвати це шоком?" – візьме сумнів українського читача. Таки можна. В оригіналі: "до 20 відсотків" – здешевіння злотого не на одну п’яту, а уп’ятеро.

На стор. 33 йдеться про апогей зросту "Солідарності": "Результатом став піврічний період, упродовж якого режим мирився з дедалі незалежнішою організацією, чисельність якої сягнула 10 мільйонів осіб (майже кожен п’ятий дорослий мешканець Польщі)".

Звідси можна вирахувати фантастичну чисельність населення західного сусіда України. Насправді, усе спокійніше: в англійському тексті – "кожен другий". І період розквіту профспілки там не піврічний, а шістнадцятимісячний.

На стор. 38 читаємо, що актори Карнавалу – це "не знані дисиденти-інтелектуали й жорстокі комуністи, а сотні менш відомих людей, більшість із яких... щойно відзначили 45-річчя". Герої ж американського варіанту свого 45-річчя мали ще досягти. Час, що минув між виданнями, до певної міри виправдав підміну.

На стор. 235 захоплено мовиться про львівський рок-гурт "Вуйки", що, "створений 1985 року, став осердям усієї альтернативної сцени Західної України". Захоплення читача побільшало б, довідайся він, що локально легендарний гурт (також – "Супервуйки") засновано не у майже ліберальному 1985 році, а у значно суворішому 1975-у. Окинувши оком наступний абзац, дізнаємося, що "У липні 1976 року" львівські хіппі захопили Святий сад у центрі міста. Згідно ж Кені, така інвазія сталася ще у червні.

Через дві сторінки сказано про 1981-й як рік кількох протестних демонстрацій у Львові та "восьму річницю совєтського вторгнення до Афганістану". Мав би бути, звісно, 1987-й.

На стор. 248 ліцеїст, маючи на увазі момент виникнення "Солідарності", каже: "1981-го я мав дев’ять років". Схибив не юнак. У англійському варіанті правильно: 1980-го.

Унаслідок обтяття фотографії №21 Гана Марванова з чеського руху НАМ опинилась не третьою зліва, як мовиться у поясненні, а першою .

Можна наштовхнутися на неточності і у потужному довідковому матеріалі.

З іншого боку, у київському виданні поправлено кілька ляпів Кені, як от повернено Братуневі його справжнє ім’я – Ростислав (у англійському варіанті воно тричі звучить по-різному). Додано уточнення і коментарі. Перекладачі виявили чудове знання принаймні однієї із мов, з якими мали справу, – англійської, впоравшись з ідіоматичними місцями непростого тексту.

Отож, спасибі їм за труди, а авторові – за популяризацію України (у Канаді, можу засвідчити, книга читається).

 

 

Перенасичений подіями і роздумами, "Карнавал революції" дасть змогу будь-кому віднайти щось нове і цікаве.

Наприклад, краще зрозуміти сучасну Польщу: чому так різниться її минула й теперішня політика щодо України. Побачити, який велетенський інтелектуальний шлях подолав польський народ (в усякому разі, його найсвідоміший прошарок) за попередні десятиліття. Виявити, скільки – попри усі особливості – спільного мали центральноєвропейські революції. Мене, скажімо, вразило, що, окрім знайомого шляху транспортування опозиційної преси – з Литви в Україну, існував важчий і екзотичніший – з Польщі до Чехословаччини, через кордон у засніжених Татрах.

Тож у добру путь, серйозний і вдумливий читачу! Зусилля твоє обов’язково винагородиться.

 

2009, Торонто

 

 

На головну