ІННА
або
РЕВОЛЮЦІЯ З ПІСНЯМИ НА УСТАХ

 

 

Ч  А  С  Т  И  Н  А    П  Е  Р  Ш  А

 

Неквапно обертаючись, відпливають удалину одноманітно пласкі, наче випрасувані, естонські поля. Кволий шар озимої зелені ледь прикриває нужденність їх раптової безсніжної наготи. Сюрреалістично, горами черепів, біліють піраміди вручну вибраного льодовикового каміння. Як примудряються на цих виснажених грунтах іще й отримувати завидні для шостої частини світу врожаї?

Умиротвореними, безживними, немов поснулими виглядають недільної днини нечасті, пильно виметені, педантично впорядковані людські поселення.

Оманливий супокій завіконного краєвиду дощенту руйнують контрастні, щоразу несподівані вкрапини. Різновеликі новісінькі прапори ліпляться до стовпів електропередач, розвіваються над адміністративними будівлями, визирають з-під дахів сільських хат. У бентежних, незвичних, синьо-чорно-білих полотнищах цих — виклик, протест, порив до Свободи.

Ось під нерівними подмухами весняного вітру затріпотіли такі ж чистенькі, з білою поперечною смугою, бордові.

Отож, за вікном уже — Латвія.

* * *

Пропірнувши негусту сутінь чергового соснового гайка, “Ікарус” розвертається неподалік моря. Нарешті можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свіжого повітря, з насолодою вслухатись у тишу.

Вдовольнивши інтерес до двох непоказних, із сердечками на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлінивіші, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дістають термоси і канапки. Дехто заглиблюється у голий, завмерлий — розкрились лиш очка перших весняних квіточок “жібутєс”(1) — ліс. Більшість сходить до моря і, поодинці чи вкількох, розтікається пустельним пляжем.

* * *

Море — хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помітному горизонті із завжди готовим на дощ каламутним прибалтійським небом, зцілює своєю неосяжністю натомлені очі, грізним могутнім ревом розбурхує застояні сили.

Зволоживши гіркуватою водою долоні й обличчя, виконавши кілька розминочних махових вправ, відчуваю настійне бажання пробігтись — поклик остаточно не вивітреного стайєрства.

Джинсовий костюм не сковує рухів. Вогкий збитий пісок м’яко вминається під кросівками. Туго переповнюючи легені, густе солонувате повітря хвилями п’янкої свіжості розкочується по тілу, лоскотно бадьорить м’язи.

Як приємно!

Пейзаж видається уже не настільки тьмяним. Навіть набрякле похнюплене небо місцями начебто згодне впустити сонячні промені.

Непомітно здолавши пристойний відтинок, мушу вертатись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останні екскурсанти вже неспішно, повагом підтягаються до автобуса.

На березі затрималось лише двійко, що теж затіяли біганину, дівчат. Як видно одразу, одна з них — богатирської статури, з тугим вузлом зачіски на потилиці — лише підігрує, втягнута у розвагу. А от інша!

Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано забавляється з прибоєм, якомога далі здоганяючи вмираючу хвилю і з перебільшеним жахом рятуючись від наступної, то запросто перелітає через широченький, прозорий лісовий потічок, то, не турбуючись піском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчаті кучугури.

Ось лукаво підманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, віялом дрібних бризок і кинулась навтьоки — розмаявши буйне світло-горіхове волосся, захлинаючись переливчатим сміхом неприборканої юності. Серією карколомних вихилясів відірвалась (що було, далебі, не просто) від переслідувачки, переможно здійснила ще кілька вільних, немотивованих вискоків і, зненацька, простягаючи зняту через голову невеличку “Смену”(2), опинилась впритул до мене.

— Зробіть нам, будь ласка, слайд! — видихнула лунко, кинувши викличний і водночас помітно ніяковіючий погляд великих темно-синіх очей. Відсахнувшись, примирливо обняла захекану, гнівну партнерку, що саме, сторожко поглядаючи у мій бік, наблизилась.

Прикинувши композицію — край моря, смужка пляжу, кілька хирлявих прибережних сосон, — я зафіксував дві фігурки: одна затверділа, статична, виструнчена, інша — примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелі.

— Дуже дякую. А тепер — вам! — дівчина рвучко, так що відчув дотик мокрих холодних пальців, висмикнула фотоапарат. Не чекаючи згоди, припала на коліно й клацнула. Так само рвучко підвівшись, схопила за руку подругу, аби бігти на посадку.

— Коли ж буде слайд? — жартома кинув я навздогін.

— А ми ще зустрінемось, — всерйоз зреагувала незнайомка і, обернувшись, вигукнула: — Мене звати — Інна!

Ніби забувши про моє існування, дівчата вистрибом віддалялись — водій уже натискав на клаксон. Ще раз із жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнілий берег, поспішив услід за ними і я.

* * *

У цю минаючу коротку мандрівку до естонської столиці я подався не задля історичних її пам’яток. Уникав знайомств, майже не контактував ні з ким із сформованої у Вільнюсі за оголошенням, здебільша литовської, групи. Та увібрала чимало, здається, непересічних особистостей, між ними і вельми звабливих дівчат, але мені, всуціль сконцентрованому на своєму, було не до них.

...Квітневий 1989 року Таллінн, що не так давно самоствердився долученням до назви другого “н”, зустрічав, нашорошившись передвиборчими — до Першого з’їзду Народних депутатів — плакатами, листівками, крикливою настінною агітацією. Нервова напруженість начебто — разом із всепроникною сіруватою мжичкою — зависла у повітрі. Непримиренне протистояння засвідчувала навіть міська панорама: самотньо тріпотів на голчастому шпилі Довгого Германна триколірний прапор, оточений незліченними, над заводськими околицями, червоними.

Естонія першою із радянських соцреспублік відмовилася коритись союзному Центрові. Тут, у Таллінні, одне за одним приймаються нечувані за зухвалістю рішення — пробуджуючи надії національних окраїн, викликаючи скрегіт зубів у московського керівництва.

Не обійшли бурі політичних пристрастей і гіда — молочно-білу, середнього віку блондинку зі слідами миловидості на м’якому округлому обличчі. Одразу застерегла, що є прихильницею нечисленного радикального угруповання.

— Мені не довіряють туристів з Москви або Ленінграда, — сильно розтягаючи голосні, повідомила, — то хоч із вами, литовцями, відведу душу!

Професійні, кваліфіковані коментарі за програмою екскурсії супроводжувались імпровізованими доповненнями:

— Отам височів монумент. Не стало, як з’явились мігранти.

— А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мігранти.

— Плавали в басейні лебеді. Бігали під ногами — як їх по-російськи? — їжаки. Підлітали до причалу, безбоязно годувалися з рук величезні білі чайки. Усе потрощили, зжерли, рознесли, хай їм грець, мігранти!

Хоч лунало це украй незвикло, шокуючи часом навіть витриманих литовців, та швидко надокучало.

* * *

Відірвавшись від групи, добряче покружлявши брукованими провулками (естонці, що видаються попервах замкнутими й непроникними, довго, коли з’ясовую дорогу, розпитують, наскільки готова підтримати їх Литва), знаходжу дитячий клуб “Kodullinn”(3). Могутні стіни його донедавна служили осідком Палацу піонерів. Вицвілі портрети вождів пролетаріату у фойє сусідять зі свіжими пластиліновими виліпками колоритної, ніби створеної для шаржів, постаті лідера Народного фронту(4).

А із просяклого вогкістю напівпідвалу чутно слабкі звуки щемно знайомої мелодії. Тісно скупчившись навкіл розшарпаного роялю, десятка з півтора жінок розучують гагілки — пісні, покликані вітати прихід весни, славити оновлення природи.

Але чому до радості у тонких голосах вплітаються туга і смуток? Чи щось перешкоджає зродитись веселощам удалині від Батьківщини?

По репетиції, довідавшись хто я і звідки, хористки оточують гамірним кільцем:

— Ну, як життя у Литві? Як поводяться місцеві? Ви ближче до України, що чувати звідтам? Чим займається, ваше Товариство?

Наситивши їхню цікавість, відправляюсь навідати голову Земляцтва: він саме занедужав.

* * *

Керівник(5) виявляється сухорлявим, жилавим; хоч зблідлий, але бурхає енергією. Розповідає, що встигли талліннські українці (більшість з яких, з’ясовується, гостює сьогодні у філії в Тарту): організація свят, концертів, виставок, прийом гостей з України, виходи в радіо- і телеефір, участь у політичних акціях.

Кумедно чути в устах дружини — типової, “з глибинки”, росіянки — західноукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловікового дитинства, говірку. У мові трьох дочок — суміш неймовірних акцентів.

Поки сидимо за чаєм, телеекраном — фінська програма — розгулює голий чолов’яга. Чи можливо уявити таке іще десь у закупореному, цнотливому Союзі?

— Ну як, побалакав із нашими? — ворушачи запорозькими вусищами, цікавиться господар. — Вони розгублені, не знають, куди прихилитись. Естонці переживають грандіозне духовне піднесення, ітимуть — я певен — до кінця. Разом з тим, дали нечувані можливості нацменшинам. Якби хто ще два роки тому сказав, що ми отак згуртуємось, його б узяли на глузи!

Та чи не гра це з боку Народного фронту? Наскільки послідовним буде він надалі?

Сам я вірю естонцям, не сумніваюсь у їх миролюбності: навіть дітям забороняють бавитись іграшковою зброєю. Жити між них можна — треба лише по-людськи поводитись. Намагаюсь переконувати у цьому своїх, що ой як нелегко!

Земляцтво роздирають — у Литві, думаю, те ж саме? — постійні суперечки про політику. “Інтери”(6) проводять серед некорінних шалену агітацію. Підіграють їм естонські “крайні”. Але, якщо ми хоч трішки замислюємось про справедливість, про Україну, — мусимо пособити Народному фронтові!

Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорі чотирикімнатної квартири насамоті, лідер Земляцтва раптом зовсім по-дитячому береться випитувати:

— Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Якщо, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки. А переможуть Народні фронти — нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам — то нашим дітям, не дітям — то онукам. Адже ми — відламана галузка!

— Я за неповний рік, — продовжує, — виснажився, ніби за п’ять. Зі здоров’ям серйозні проблеми. Маю ж стільки зацікавлень. Міг би, наприклад, конструювати веломобілі, — з гордістю демонструє триколісний пристрій. — Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи — варто?

Мене гризуть схожі сумніви. Десь із півроку тому і моє життя, навально увірвавшись, підпорядкувала й переорієнтувала нова, нечувана справа — об’єднання українців Литви. І подався сюди радше шукати відповідей, аніж давати їх. Проте запевняю якомога бадьоріше:

— Мабуть, що варто. Хіба годится такого часу відлежуватись? Робитимем, що під силу, а там — побачимо!

* * *

— Доступні мігрантки зманюють естонських парубків, — поділилась, припалюючи сигарету від сигарети, гід у невеличкому, різномовно гомінкому кафе, куди заглянули перепочити після походів музеями. — Через це, — сумовито виповідаючи цілком земні витоки непримиренного радикалізму, додала, — естонкам ні за кого виходити заміж.

* * *

Найцінніший, що везу із Таллінна, сувенір — ось він, приколений на куртку. Крихітний, у вигляді прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвічі вужча блакитна, смужки. Придбав у кіоску в самісінькому центрі Старого міста. Певне, уперше в Союзі у вільному продажу.

Щоправда, меткий кооператор трішки схибив, — та чи багато кому відомо, який він — український прапор?

* * *

Крутячись туди й сюди на тісному передньому сидінні (прибувши на посадку останнім, застав незайнятим лише його, хоч більш полюбляю задні), вражаюсь, як добропорядно поводяться, куняючи в кріслах, литовці. Рідко коли хто скинеться, поцікавившись упівголосу, скільки ще їхати. Наші — думаю — не втерпіли б, давно влаштували гармидер, принаймні затягли пісню.

Оскільки сон у транспорті бере мене погано, ніщо не заважає, відкинувшись на м’яку спинку, напівзаплющивши очі, надалі віддаватися спогадам.

...Опинився я у Литві, як, певно, і більшість нетутешніх, цілковито з волі випадку. Відбухавши чобітьми — серед тих, хто не мав хисту відкараскатись — “почесний обов’язок”, виявив, що за два з лишком роки лейтенантства комп’ютери, до роботи з якими готував інститут, перетворились на доісторичних чудовиськ. Отож подався на курси перекваліфікації до Києва, куди підоспів із рідного Львова саме перед чорнобильським вибухом.

Столиця буяла жовтогарячим полум’ям величезних, як помаранчі, кульбаб, неприродньо м’ясистим листям каштанів, щоденними викидами жахних суперечливих чуток та істерично-веселих куплетів і анекдотів. Розсудливіші з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкіл меблів з вологою ганчіркою. Спритніші утворили стовпотворіння на вокзалі. Вирішивши не спокушати долю, накивала п’ятами й половина слухачів курсів. Мені ж було лишень цікаво: хіба здатне що, після радянської армії, налякати?

Тривоги, спричинені аварією, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дівчини-одногрупниці з Литви. Музеї, виставки, вернісажі, найдефіцитніші фільми, спектаклі й концерти — усе до наших послуг. Проблем із квитками, оскільки більшість потенційних глядачів або знаходились далеко від Києва, або ж не ризикували зайвий раз вибиратися з дому, не існувало.

Я підтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджувався її вишуканістю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежіночому логічному розумові та прибалтійському вільнодумству. Білим туфелькам цієї рафінованої вихованки міської культури не доводилося, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскільки часто до мікроскопічних деталей збігаються наші судження про той чи інший витвір мистецтва, і як протилежно можуть розходитись погляди на щось основне, визначальне.

При всьому тому, уже восени я трясся у поїзді через ліси й болота Білорусії поповнювати ряди “емігрантів кохання”.

Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплення — літератури. Найбільш відомий і перекладаний з литовських поетів — Межелайтіс — належав до числа улюблених. Із-під нав’язливих ідеологічних нашарувань його творів проступав вірш “на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий”, сузір’ями зблискували то акварельно-світлі, то інтелектуально ускладнені, часто фантасмагоричні образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, бурштиново-озерно-лісовий край.

То чом би, зрештою, й не Литва?

* * *

Омитий щойно відшумілим дощем Вільнюс стрічав золотом сяючого на сонці тополиного листя, смарагдом живої іще трави, багряним вилиском черепичних дахів. Після запущеного, метушливого Львова місто дивувало доглянутістю, чистотою, розміреним темпом буття.

Чи не найяскравіше із перших вражень: пішоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопані, навіть при відсутності машин, очікують зеленого сигналу.

Оскільки вчувались уже повіви майбутніх потрясінь, я зауважив, звертаючись до нареченої:

— Ну, із таким дисциплінованим народом впоратись запросто! Досить ввімкнути попереду червоне світло — й ніхто не зрушиться з місця.

Гай-гай, — аби пересвідчитись у нездарності, хоч півсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.

* * *

Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програмування, я звикав потроху до нових умов. Литовці, з якими мав справу, виявлялись, зазвичай, цілком доброзичливими, — хоча й дотримувались при спілкуванні певної дистанції. А що мені не до вподоби характерні для південніших широт вияви панібратства: заглядання ізблизька в очі, нав’язливі розпитування, безцеремонні поплескування по плечу, — то такі взаємини повністю задовольняли.

Політичний клімат, порівнюючи з Україною, різнився м’якістю надзвичайною. Комуністичну ідеологію тут впроваджували без звичної оскаженілості. На рок- чи бардівських концертах, літературних вечорах, у театрі лунало таке, від чого голова ішла обертом. Опальні московські чи ленінградські діячі знаходили у Вільнюсі царину для фронди і вдячну аудиторію.

Коли народилось малятко, нам із дружиною пощастило отримати сімейний гуртожиток — кімнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок корпусів-вуликів, що їх натреноване око умить відрізнить від звичайних будівель, — як сироту з притулку від дитини, зростаючої удома. Коротають поруч вік сотні родин: лисіють батьки, цілуються на пожежних сходах вирослі чада, до крові зчіпляються на спільній кухні сусідки, часом хтось викинеться з вікна, — а звістки про отримання державних квартир надходять рідше, аніж бравурні репортажі про чергове підкорення космосу.

Але як тішились ми з окремого, в десяток квадратних метрів, житла!

* * *

Нелегко далась втрата мовного середовища.

Було якось, упіймав себе на тому, що не пам’ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаючий оно з-під даху, конусик льоду.

Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати ні про що інше, прокручував у мозку варіант за варіантом, поки, діставшись до гуртожитку, не випорпав з-поміж книжок словника. Одразу відлягло, полегшало. Звісно ж, бурулька!

Зринув спомин.

Засипана снігами сільська, під темно-вишневим дахом, хата. Впритул підступає до неї густий триповерховий ліс: внизу — суцільне брунатне плетиво гілок мішаної порості; вище — яро-зелений, з блідими стрілочками новонароджених пагонів, прошарок сосон; над ними — вивчений за довгі зимові місяці напам’ять графічний узор дубових, помережаних воронячими гніздами, крон. І моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм’яклим повітрям, вискочив на поріг, розриваюча дитинна радість від споглядання усього цього, а головне — поважно звисаючих з-під ринви, величезних, рубцюватих, що ввібрали до імені і дзвін веселкової зливи крапель, і піднебесний скрип довгожданого жайворонка — бурульок! Хіба мислимо зміняти їх на ту ж, скажім, тривіальну “сосульку”?

Але як не борсайся, не протився, мова вивітрюється, мертвіє, висипається зернинами з покинутого колоса. Скинешся щасливо, коли випаде перестріти знайомця — давно забуте рідне слово. А скільки їх відходить нечутно, навшпиньки, пропадає безвісти, як невідомі вояки на фронті?

* * *

Тим часом сигнали перемін, які докочувались із Москви, ставали дедалі переконливішими.

Слідкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не міг не завважити, що і з нею щось коїться. В місцевих газетах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час від часу коротеньких замітках про “окремих екстремістів”, що влаштували десь “антирадянську витівку”, яка, зрозуміло, зазнала невдачі, тобто “не знайшла підтримки широкої громадськості”.

В останньому писаки не надто відхилялись від істини.

— Як вам подобаються теперішні події? Чи не вважаєте, що треба б якось втрутитись особисто? — приблизно так часом запитував я кращих, довірених знайомих зі свого, в основному інженерно-службового, оточення.

— Нема дурних пхатись, куди не слід! — лунала переконана відповідь. — Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручніше виявити потенційних бунтарів, а прибравши їх, знов затягти гайки!

Пересічний литовець у сповідуванні такої філософії мало різнився від нелитовця.

З яким, пригадую, смішним, незрозумілим зараз острахом ставили підписи під безневинною екологічною відозвою проти нафторозробок на Куршській косі!

Моя “активність” теж не заходила далі передплати півдесятка товстих журналів, де прорвали греблю заборон немислимі досі літературні публікації.

* * *

Ознаки ж зрушень щодень приявнішали. Політика вставала у центр уваги, витісняла інші теми з виробничих курилок, товариських застіль, подружніх постелей. Загуляли по руках таємні протоколи до пакту Молотова-Ріббентропа, частішали повідомлення про несанкціоновані владою акції. Розчин, сягаючи критичної насиченості, вимагав лиш центру кристалізації.

— Чув, що утворився “Саюдіс”(7)? — збуджено вбіг із новиною юний поет і перекладач з литовської, студент університету, — один із небагатьох відомих мені у Вільнюсі українців. — Декого, хто збирався в Академії наук, я знаю — вельми достойні й шановані люди!

Відтоді події посунули лавиноподібно. Стотисячні людські моря затопили співоче поле парку Вінгіс. Впевнено, наче самі собою, з’явилися красені — національні жовто-зелено-червоні прапори. Виникли і відкрито розповсюджувались неформальні газети, стрімко долаючи шлях від сіруватих, з ледь проглядаючими бляклими текстами, листочків, до багатосторінкових, уповні респектабельних видань.

Масові заходи, завдяки організаційному хисту литовців, проходили велично, злагоджено, у святковій, піднесеній атмосфері. Хоча мітинги були, зазвичай, виразом протесту, радісні почуття брали верх над гнівними. Виник і вмить утвердився термін — “співуча революція”. Він не лише фіксував, що велелюдні зібрання неодмінно супроводжувались піснею, а й влучно передавав сам їх настрій.

* * *

Кожен новий успіх розтоплював, здається, цілі крижані поля страху. Прибалтика щобільш перехоплювала ініціативу від Москви. Епіцентр демократичних перетворень зсувався сюди, до нас.

Протидія місцевих, змушених іти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. “Саюдіс”, як і Народні фронти Латвії та Естонії, використовував ухильні формулювання: “домагатись реального народовладдя”, “створювати соціалістичний ринок”, “разом із партією поглиблювати перебудову”. Але не підлягало сумніву, що це лишень фіговий листочок, — справжні ж плани сягають значно далі.

Довкілля моє зазнавало разючих змін. То той, то інший учорашній байдужий спостерігач, здолавши боязкість і вагання, ставав зацікавленим учасником. Але якщо литовці, за рідкісними винятками, захоплено ловили усе, чинене “Саюдісом”, то решта населення розшаровувалась. Беззастережно підтримували новонароджений рух одиниці, основна ж маса сприймала його ріст з побоюванням та недовірою. У цьому середовищі не дивина було зустрітися з чутками про підступність “місцевих”, котрі лиш вичікують зручного моменту для розправи із нами, чужаками.

І ще я бачив, як той, хто ставав у ряди прибічників, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя робився людиною наснаженою, спрямованою до вищого. Той же, хто виступав проти, навіть при солідному інтелектуальному багажеві, ставав нецікавим, дріб’язковим буркотуном.

Мій попередній життєвий досвід не полишав місця ілюзіям щодо наявного суспільного устрою. Литовці антипатії чи побоювань не викликали, — отож те, що діялось, міг лише вітати.

Про назрілість перемін свідчила хоча б і робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної техніки, може, як нікому, помітна була неспроможність існуючої системи. Навколо трудилося безліч обдарованих програмістів, та жорстка, всепронизуюча регламентація душила творчі пориви, приводила до безнадійного відставання від Заходу на цьому магістральному напрямку технічного прогресу. Ініціатива суворо каралась, плоди багатомісячної праці нерідко летіли в сміття.

Такий же невідрадний стан справ міг спостерігати, буваючи у численних службових відрядженнях.

Якось, повертаючись із російської провінції, де, контрастуючи з ентузіазмом Литви, панував не зовсім тверезий скепсис, я побачив вулиці Вільнюса незвично спустілими. Не один з-поміж рідкісних перехожих, ніби захищаючись від поривів пронизливого осіннього вітру, тулив до вуха портативний транзистор.

Причина з’ясувалася вдома: пряма трансляція Установчого з’їзду “Саюдіса”(8)!

Коли після чергового вибухово-сміливого виступу багатотисячний зал Палацу Спорту підхоплювався, громово скандуючи “Лєтува! Лєтува!”, здавалося: земля прискорює оберти, виникає щось небувале, незвідане, започатковуюче іншу епоху.

* * *

Увійти до ініціативної групи щодо заснування в Литві української організації? Якою приголомшливою стала ця пропозиція бородатого, зосередженого молодого чоловіка!

Української???

Усвідомлення, що належу до не цілком звичайного народу, навідало змалечку. Давало про себе знати в таких-от, наприклад, випадках.

...Сонячний літній день. Зелений моріжок невеликого стадіону, де ми, безжурні хлоп’яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпіонату світу, що саме проходить у ФРН, намагаємось копіювати їхні фінти, манеру поведінки.

— Я — Лято! — самозабутньо волає юний форвард.

— Я — Беккенбауер! — технічно відбираючи м’яча, підхоплює суперник.

— Ми — збірна Бразилії! — віртуозно перепасовує команда.

— А ми — Голландії! — завзято розгортає контратаку інша.

— Стійте! — зненацька скрикує один із гравців — непоказний, занехаяний хлопчисько. — Які, до дідька, Нідерланди? Та ми — українці!

Вигук спантеличує настільки, що м’яч котиться убік, гра припиняється. Поновлюється вона без запалу, дзвінких іноземних прізвищ. Не одну, мабуть, похнюплену голову недавньої “зірки” гризе думка: “Хто ж ми такі, усіма забуті, що не можемо мати навіть збірної?”

* * *

“Свідомим” же українцем я став, як не дивно, за кордоном.

Коли, ще в часи суцільних заборон, гостював у родича, польського історика, той, наче ненароком, підклав до тумбочки біля ліжка раритетне лейпцігське видання “Історії України” Аркаса. Пошарпана, зі штампиком якоїсь Громади Кубанців у Чехії, книжка запам’яталася більше, ніж визначні місця Кракова й Варшави. Навала незнаних фактів, діаметрально протилежне трактування відомих, а головне, безкомпромісно самостійницький дух, справили незгладне, переворотне враження, відкрили велич і трагедію нашого народу. Виникло переконання: зробити хоча б щось для його користі — не найгірше застосування сил.

* * *

Організації???

Досі, через неодмінну протруєність їх ідеологією, я цурався активності в будь-яких організаціях. Формою спротиву нав’язливій системі обирав неучасть, заповзятливим піонерсько-комсомольським вожакам прислужився хіба, як негативний приклад.

* * *

У Литві???

Із земляків, що зрідка стрічались, більшість вважали за краще не афішувати своє українство; якщо ж згадували — то ухильно, наче винувато. Чи здатні будуть ворухнути заради нього хоч пальцем?

Сумнівів, отже, вистарчало. Та, повагавшися хвильку, згоджуюсь. Чому б, зрештою, і не спробувати?

Тоді доля здійснила крутий віраж.

* * *

В ініціативній групі нас семеро — мінімальна за законом кількість для реєстрації.

Зустрічаючись ледь не щовечора у когось вдома чи на роботі, розробляємо проекти документів. Жадібно, як суха губка воду, вбираємо інформацію.

З’ясовується: тільки у Вільнюсі українців тринадцять з гаком тисяч, а усього в Литві — сорок чотири.

О-го-го яка маса!

Високий і рівень освіченості — тут ми другі серед народів республіки (після, звісно, євреїв). У Каунасі між війнами уже існувало Товариство. Видавало часопис, провадило радіопередачі, ставило “Наталку-Полтавку”.

Отже, маємо навіть традицію.

* * *

Упоравшись із паперами, запрошуємо усіх, хто відомий з особистих контактів, відгукнувся на оголошення.

І ось вони — українці Литви — зринають із мороку, матеріалізуються.

Хто ввалюється розв’язно, по-хазяйськи, а хто закрадається, ніяковіючи, довго не зважуючись переступити поріг.

Хто віртуозно володіє мовою, сипле приповідками, хто у муках виколупує з атрофованих запасів слово за словом, хто ж, маскуючи незнання, затято мовчить.

Удома звикли розмовляти литовською, російською, польською — дуже рідко хто українською.

Наскільки відмінно може звучати наша, принесена з далеких між собою регіонів, понавбиравши акцентів, мова!

А яке розмаїття професій! Що не людина — новий рід занять: імпозантний актор, червонолиций обвітрений колгоспник, юна школярка, білоголовий священик, штурман, вчителька, музика, столяр, філолог, квітникар, бухгалтер, науковець, домогосподарка, студент, художник, фотограф, лікар, військовослужбовець... Найгустіше ж технарів, інженерів. Є кандидати наук. Стрічаються володарі кількох вузівських дипломів.

Дуже багато хто, наобіцявши з сім кіп, щезає. Але частина затримується, проявляє цікавість, береться потихеньку до праці.

Трапляється й така (анонімний телефонний дзвінок) реакція:

— Що затіяли, недобитки?! Заждіть-но, поскручують вам в’язи! Я теж, між іншим, українець, і знаю від батька, як розбиратися з бандерівщиною!

Ну що ж, і це не дивина.

* * *

Перша загальна справа доброчинна. Об’єднуємо членські внески, щоб переказати їх потерпілим од страхітливого землетрусу у Вірменії(9).

* * *

Ніхто, зрозуміло, не має жодного досвіду. Аби запозичити його, часом вибираємось поглянути на інші, паралельно створені угруповання. Ті, кому пропаганда навішувала жахні ярлики “білоруських націоналістів”, “латвійських фашистів”, “сіоністів” і тому подібне, виявляються цілком, начебто, порядними, миролюбними людьми.

Просуваємось уперед зі зривами, навмання, часто покладаючись лише на інтуїцію. Зате як окрилює кожен, хоч найдрібніший, здобуток! Як манливо рухатись у незвідане, ступати неходженою землею, відчути себе, замість “гвинтика” тоталітарної машини, діяльним індивідуумом!

* * *

Скориставшись нагодою поїхати до Львова на зустріч випускників інституту, опиняюсь у іншій — гнітючій, задушливій — атмосфері. Як далеко встигла відірватись за останні місяці Прибалтика!

Тьмяним, непроникним смогом зависли над містом страх і безнадія. Місцева партократія мертвою хваткою затисла неформальні прояви. Мітинги заборонено з літа. Про альтернативні засоби масової інформації нічого й казати.

З млявою недовірою сприймають мої свідчення про демократичний поступ Литви знайомі, родичі, колишні однокурсники.

* * *

Перед Оперним театром застаю спробу мітингу(10).

Ледь розпочала промови охоплена міліцейським кордоном жменька відчайдухів з Гельсінської спілки, раптовий сніговий шквал звів видимість до нуля. Через хвилину-другу, коли біла завіса розсунулась, на місці виступаючих зяяла порожнеча.

* * *

Випадково дізнаюсь, що відзначатиме річницю Товариство Лева, яке, зародившись під егідою комсомолу, поряд з охороною довкілля зайнялось національним відродженням.

Вже у фойє, де розгорнута художня виставка, потрапляю в різко контрастуюче зі щойно баченим на вулицях силове поле ентузіазму, мистецьких пошуків.

У залі — кількасот, переважно молодих, людей. Багато хто у яскравих народних костюмах. Самокритично аналізують пророблене, визначаються на майбутнє.

Моє коротеньке, під кінець зборів, повідомлення про реєстрацію у Вільнюсі українського товариства і пропозиція, в обмін на культурну підтримку, допомогти у друкові, породжують несподіваний фурор. Веселі, енергійні юнаки та дівчата, взявши у полон, провадять на неофіційну частину — святкування “Андрія”.

А тут, у просторішому, далі від центру міста, приміщенні, стільки цікавинок, талантів — голова паморочиться!

Мені віддають почесті, яких ніяк не заслуговую. Про литовські події мушу переповідати ще, і ще, і ще раз — інтерес викликають найменші подробиці. “Атґімімас” (“Відродження”) — газета “Саюдіса” — виявляється найкращим, безцінним подарунком. Блокнот заповнюю прізвищами, адресами, контактними телефонами. Кишені набиваю грішми — замовлення на передплату литовських газет, пересилку підручників з мови.

Для бурхливого, з символічною дозою алкоголю, застілля, ігор, пісень, танців, відтворення старовинних обрядів, короткою виявилась груднева ніч. Повертаючись, маю десятки нових, немало з яких вже лагодяться у гості, друзів.

* * *

Оскільки потяг до заснування осередків існує в кількох містах республіки, товариство назвалось Громадою українців Литви.

Зустрічі у Вільнюсі проходять по неділях, коли надає невеличку залу Палац профспілок.

Майже щоразу загальну увагу відтягає якась несподіванка. Чи то з’являється свіжий, з неординарною долею, мешканець Литви, чи цікавий гість з України.

Обговорюючи найрізноманітніші — від вузько-громадських до всепланетних — теми, важко укластися в рамки відведених двох з половиною годин. Інколи дискусія саме у розпалі, коли її перериває білоруська “Сябрина”, що чекає за дверима. Тоді можемо спуститися у кафе і, зсунувши столи, продовжити за філіжанкою кави. Адже ми так довго не мали нагоди спілкуватися рідною мовою!

* * *

Атмосфера зібрань зазвичай напружена. Найсуперечливіший, що робить її вибухонебезпечною, пункт — політика.

Здавалося б, із самого початку акцентувати на ній недоцільно. Інакше отримаєш, замість декларованого широкого об’єднання українців Литви, крихітну, вузькоскеровану групку.

Беззастережно підтримувати “Саюдіс” готові одиниці. Чимало земляків підпало під вплив організації “Vienybė-Единство-Jedność”(11), що, як тінь, намагаючись протидіяти усім його крокам, виникла слідом за “Саюдісом”. А багато хто політики сахається, як вогню, і, почувши ризиковані вислови, може відійти назавше.

Та лідер наш, керуючись, вочевидь, благородними замірами, настійно прагне розвернути стерно на одверто просаюдистський курс. Наполіг також, аби статус учасника Громади узалежнити від рівня володіння українською. При такій лінії він, як ведучий засідань, доволі часто потрапляє у скруту, губить темп, конфузиться. Іноді, через незгоду, хтось виходить, хряпнувши дверима. Було, що з цілком надуманого приводу — різного ставлення до зіткнень у Закавказзі — покинуло збори півтовариства.

Мені, що мав спершу намір якнайретельніш приглянутися з тіні, доводиться часом, для порятунку становища, втручатись, перехоплювати ініціативу.

Брати слово — адже усе лишень налагоджується — пробує немало хто, та пороху, як правило, старчає ненадовго. Я теж попервах мимрю, червонію, не одразу знаходжу, як звернутись до кількох десятків майже незнайомих, таких у більшості солідних, людей. Але, оскільки пом’якшувати напруження начебто вдається, при зародженні конфлікту уже завважую спрямовані у свій бік погляди.

* * *

Розклад домінуючої в країні ідеології посилює вплив релігії.

Щойно заснувалося товариство, як до нього почали вчащати священики: то сивий, ветхий, з десятирічним табірним стажем, то молодий, з екстравагантною борідкою, вельми обізнаний у сучасній філософії.

Слухаючи їх не без інтересу, я, однак, не здатен був перейнятися надприродним, що долучило б до проповідуваного, почуттям. Найпереконливіший доказ упертий мозок стрічав десятком контраргументів. Зрослому у помірно віруючому середовищі перешкоджало пізніше, що зумовило свідомий відхід від будь-якої релігії, пізнання світу.

Немало ж слухачів виявляють більшу податливість. Чи не найлегше перехід дається схильним до віри: від комуністичної до християнської, схоже, — лише крок. І ще помічаю: досить зачепити релігійну тематику — нізащо не виплутатись до кінця зібрання.

* * *

Зрозуміло, не оминули таку компанію, як наша, зайди із всемогутнього — іще й нарощує, подейкують, незважаючи на “перебудову”, м’язи — КГБ. Як до цього поставитись?

Мені, хоч анітрохи не вільному від страху, вияв його здається надмірною розкішшю. Оскільки усіх непроханих гостей на чисту воду ніяк не виведеш, краще — аби не роз’ятрювати недовіри — про них і не згадувати: адже сумніватись треба б у кожному порівну. Чи не шкідливіше від “стукача” — поширення взаємних, здатних унеможливити будь-яку конструктивну діяльність, підозр.

І до такого, на жаль, охочі віднаходяться.

* * *

Але, незважаючи ні на що, якийсь здоровий, досить несподіваний для мене, дух дозволяє маленькому, такому нестійкому ще, колективові неухильно просуватися уперед, долати всі труднощі.

У випробуваннях поступово виламується кістяк Громади. З відходом слабких лишаються ті, хто ладен працювати, не шкодуючи себе.

А коли люб’язна господиня запросила на вечорниці, переконуємось, що жінки на чужині ніяк не розгубили кулінарного хисту. Гамірне застілля зблизило, виявило характери, уподобання, заодно і вокальні здібності.

Ми робимо розвідку про вільнюські місця проживання Шевченка. Відшукуємо могилу іншого українського велета — Якова Головацького. Готуємо й заслуховуємо на зібраннях історичні доповіді. Звикаєм до нових слів: “емігрант”, “діаспора”, “імперія”. Зустрічаємось із митцями, літераторами — як литовськими, так і з України. На Різдво приголомшуємо Вільнюс небаченими тут убраннями прибулих зі Львова вертепів.

Аби сповістити про виникнення Громади ширше коло земляків, проводимо кілька концертів.

Згадку про один із них(12) під час останньої зупинки автобуса оживила випадкова попутниця, у чиєму образі й поведінці вгадувалося щось неординарне. Не тільки те, як сміливо й безпосередньо — що не зовсім характерно для її народу — звернулася, відрекомендувавшись першою (у Литві можна бачитись як завгодно часто, лишаючись, через брак відповідного приводу, незнайомими). Звуком імені — Інна (вимовила саме так, хоча литовською — “Іна”), не здогадуючись, розбудила непомильно знаний мотив.

“О панно Інно, панно Інно!..”

* * *

...Ледь зіп’явшись на ноги, товариство ризикнуло запросити зі Львова естрадний театр пісні. Він об’єднав творчі особистості настільки яскраві, що співпрацю їх у одному гурті уможливив хіба той нечуваний, світанковий час.

Художній керівник театру, широко відомий, за переказами, як неперевершений виконавець народних пісень під гітару і талановитий композитор, при особистому контакті виявився чи не найскромнішим, найінтелігентнішим з артистів. Середнього зросту, кремезний, старіючий, чи то самозаглиблений, чи просто втомлений з дороги, він, коли ми перед виступом показували гостям місто, спроквола, начебто неуважно, крутив довговолосою розкуйовдженою головою, доброзичливо, але вкрай лаконічно, відповідав на питання.

* * *

Концерт привабив глядачів, різними вітрами, у різний час вирваних з України. Декотрі встигли достатньо потинятися світом, інші тут, у Литві, народились. Хтось визначився активним прибічником національних відроджень, а хтось надійшов прямцем з промосковського мітингу.

Щедро обдаровані, хвацькі, іронічні хлопці виконували перед ними власні пісні, музику, читали пародії, розігрували скетчі.

Чудові, проникливі, високохудожні твори змушували будь-кого — навіть тих, хто, може, свого часу покинув Батьківщину з прокляттям на устах — відчути себе живою, невід’ємною її часткою. Та приявні у декотрих номерах гострі, вихоплені з жаровні львівських політичних баталій, пасажі частина публіки стрічала “на ура”, а частина — насторожено, ледь не вороже. Формальна розкутість нерідко епатувала законсервовані смаки діаспорника. Іноді, як вияв напруження між сценою й залом, в шаленіючі оплески вривався злостивий, недоречний вигук.

Так тривало, допоки із-за куліс, з розкішною дванадцятистрункою на широкому ремені, не зринув той, кого лишень годину тому бачили начебто втомленим і апатичним — невпізнанно молодий, високий і ставний, казковий лицар. Шляхетна хода, переможний погляд, замріяна усмішка умить прикували загальну увагу.

Ледь забриніли понад зачаєною тишею негучні, все наростаючі перебори, пролунали вступні, молитовно вимовлені слова: первородне, відновлене після довголітніх підмін, “панно”, трепетне, ніби крильця метелика, “Інно”, — а вже виникло щось таке, від чого присутні наче знялись над землею, зависли у невагомості.

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я вашу так любив,
Сестру я вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз,
Любові усміх квітне раз,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно...

Ні, так проспівати можна тільки по-українськи!

Розбуджена мелодією лірична перлина юного, ще не зламаного Тичини, милозвучність асонансів і алітерацій “солов’їної” мови, неперевершена майстерність виконання змусили випадково зібраних, нашорошених блукальців і страждальців, забувши незгоди й суперечності, перетворитися на єдину, безтілесну, вдячно сприйнятливу істоту. А коли завмер останній акорд — божевільно, до водяних пухирів, розтовкати долоні, недовірливо, новонароджено роззираючись довкола.

Скромно, ніяково, ніби повернувшись із іншого, витвореного мистецтвом, світу, всміхався автор. Поміж талановитих, яким нічим дорікнути, артистів він примудрився піднятись на голову.

Для мене ж той випадок став найвищим, найчистішим, з яким доводилося стрічатись, виразом кохання — самозреченого, довірливого, боязкого, безнадійного, а ім’я невідомої, раптово явленої з безодні часу Інни — його символом...

* * *

Остогидле, навіжене — трапився автобус з невідлагодженим глушником — ревіння мотора, тягучі, нескінченні кілометри.

Давно вже насунула темрява, позаду лишилась поблимувати вогниками Рига, а додому ще ой як неблизько!

* * *

...Якось, під вечір, звертається голова товариства: чи не згоджусь терміново надати хорошим хлопцям друкарську машинку?

Засніженими провулками примандровуємо з ним у двір нічим не примітного особняка. Усередині ступаємо в густу хмару цигаркового диму. Різко на мить обірвавшись, жвава, багатоголоса розмова спалахує заново(13).

З’ясувавши, що тип доставленого пристрою нікому не знайомий, мене просять пособити іще й друкуванням.

Влаштувавшись на двох стільцях у закутку, де менший бедлам і поряд цокоче інша машинка, беру накиданий кострубатим почерком документ: “Звернення до російської інтелігенції”. Заглядаю у довгий, на цілу сторінку, список підписів. Овва! Перелік організацій, найм’якший офіційний прикметник до яких — “екстремістська”, а навпроти — відомі із зарубіжних радіоголосів прізвища дисидентів. Сам текст лишає далеко позаду теперішній бар’єр дозволеного.

Тамуючи зрадливий лоскіт під грудьми, берусь до праці, редагуючи по ходу форму деяких зворотів. Одночасно пильно, напружено всотую навколишнє.

З кімнати в кімнату стрімко снують кілька десятків середнього віку, сухорлявих, переважно невисоких чоловіків у темних, ділових, наче з чужого плеча, костюмах і при краватках. Волосся у декого, схоже, не встигло як слід відрости. Бадьорі, сп’янілі від свободи, голоси, між яких виділяються хриплуватістю кавказькі, сиплють правозахисною термінологією, діляться тюремними й табірними історіями, згадують друзів, що лишаються у місцях вельми віддалених.

Є і земляки. “З українців, — чую, — походять найлютіші гебісти, але й наймужніші політв’язні”.

Взаємини між присутніми надзвичайно сердечні. Кожен, виявляючи потрійне, небачене в повсякденні лицарство, прагне поспілкуватись із кількома, теж знайомими з допитами й пересилками, прибалтійками. Певно, жінки ці варті поклоніння.

Якщо хтось, аби похапцем перекусити, забігає на кухню, користується, ігноруючи ніж та виделку, тільки ложкою. Бравада, чи дійсно невикорінювана табірна звичка?

* * *

За північ відпроваджуємо до вокзалу кількох українців. У них передчасно потемніла шкіра обличчя, розложисті вуса, добрі, навіть наївні, очі. Навперебій захоплюються “найвільнішим містом Вільнюсом”, де змогли так безперешкодно зібратися й провести дводенну зустріч.

Від початкової моєї настороженості не лишилось і сліду. Приглядаюся до супутників із захватом та шанобою. Прості, дотепні, незлобиві, аж ніяк не геройські з вигляду, люди це, безумовно, особливого гатунку.

Під час армійської служби я стрічав непідробних, готових без вагань підставити відчайдушну голову під кулі, сміливців. Та хоробрість їх, випробуваних вогнем, водою й “Афганом”, безслідно розвіювало наближення особіста.

Ці ж учорашні зеки про “гебню” говорять з презирством, заради переконань готові хоч завтра вернутись за грати. Не чути від них і скарг на жорстоку, що відібрала найкращі роки, долю. Швидка, збуджена мова позбавлена вироблених радянськими часами замовчувань, натяків, евфемізмів.

Вражаючись на диво різностороннім (коли тільки встигли набути?) їхнім знанням, можу, проте, зауважити в тих досадні прогалини. Один із всесвітньовідомих противників комунізму не знайомий, виявляється, з “Бісами” Достоєвського.

Рвуться у бій дисиденти несамовито. “Нам би газетку тиражем тисяч з десять — умить перевернули б Україну!” Легко спалахують, готові змагатися за дрібничку. Побажання “Сідай за мемуари!” прибирає в їхніх устах глузливого відтінку.

Перед розстанням я достеменно закохуюсь у цих людей. Поряд з ними цікаво, окрилююче і — незатишно: усвідомлюєш власну нікчемність. Мабуть, що дворушницька, наскрізь просякнута олжею попередня дійсність могла готувати місце для таких хіба що у буцегарнях.

А передруковувані звернення вже назавтра можу почути у “Голосі Америки”.

* * *

...Чалапаючи розмоклим снігом, попри закличні зблиски вогників пивбару, довжелезними сходами здіймаюсь на Тауро (Турячу) гору. Це раз на тиждень, вечорами, збирається Рада Вільнюського осередку.

Клишоногий дідуган, вахтер Палацу профспілок, довго комизиться, поки віднайде ключа. Для старого це — форма спілкування, спосіб виказати власну значущість. Бува, що кімнати усі зайнято, — тоді присядемо на стільцях у фойє чи навіть у гардеробі.

Поволі, один за одним, стягуються члени Ради, підходять просто зацікавлені. Зморені після робочого дня обличчя, запалені очі, глухі голоси. Хтось нишком вкидає до рота таблетку. Удома полишено важливі справи, негодовані сім’ї. А як приємно б розслабитись перед телевізором, погортати книжку!

Починаєм обмірковування невідкладних громадських заходів, розподіл обов’язків.

Заплановано, наприклад, приїзд ансамблю. Хто вестиме переговори з гостями? Хто забезпечить їм готель? Хто придбає зворотні білети, замовить залу, напише статтю, “проб’є” її в газету? Хто розповсюдить квитки на концерт, розклеїть афіші, роздасть запрошення? Хто зустріне артистів, розважатиме їх, проведе на нічний поїзд?..

Усе це в умовах, коли кожна, здавалось би, дрібниця може легко перерости в нерозв’язну проблему: місць у готелях нема, міжміський телефон не з’єднує, залізничні квитки давно розпродано. А скільки часу і сил відбирає соціалістичний, з тотальним дефіцитом, побут!

Той, хто звик уникати роботи, знайде привід ухилитись від неї і зараз. Перевантажений звалить на себе іще один тягар.

Поступово розмова розкручується все ширше. Якого ще відомого митця запросити? Якими українськими акціями подивувати Вільнюс? Чим розворушити вперто дрімаючих, пасивних краян?

Ідеї, більшості з яких не судилося здійснитись, так і вилітають з розпалених голів. Плани сягають фантастичних висот. Забуваються втома, турботи, взаємні непорозуміння. Ділову бесіду пересипають жарти. Ми — друзі, брати, однодумці, богатирі: штурмуєм захмарні висоти. Мета, що об’єднує нас, така шляхетна!..

Виходимо пізно вночі, похрускуючи щойно намерзлим льодом. Випадковий перехожий зачудовано озирається на лементуючу дивною мовою, запально жестикулюючу ватагу.

Завершальне речення уривається на півслові з дверей майже порожнього останнього тролейбуса.

Удома намагаюсь якнайтихше відчинити двері, беззвучно прошмигнути спільний для двох кімнат крихітний коридорчик. Все одно чути визивне, багатозначне покашлювання сусідів. Поринаю в задушливо-густу, жарку темряву кімнати, навпомацки оминаю дитяче ліжечко, якомога обережніше, аби чогось не звалити, роздягаюсь.

— Що там трапилось, таке нагальне? — крізь сон видихає дружина. — Чи не пожежа?

— О, багато всього! Зажди, розповім наранок.

* * *

...А от просаюдистське крило Громади рушає на черговий мітинг.

Нас набагато, але прапор, самотужки пошитий з блакитного й жовтого атласу, тріпоче високо, притягає всі погляди. Почуваючись акторами на сцені, крокуємо, розправивши плечі, гордо піднявши голови. Діставшись до місця, куди післягрозово збігаються людські потоки, проштовхуватимемось, аби бути помітнішими, ближче до центру. Там тісний натовп захистить од вітру, палкі промови зігріють на холоді.

А поки йдемо, час від часу природня цікавість котрогось місцевого, що довго приглядався збоку, сміливця бере таки верх над цивілізаційною стриманістю:

— Атсіпрашау, кєно чя вєлява? (Перепрошую, чий це прапор?)

Почута відповідь змушує хапати, ніби риба на суші, повітря, ошелешено перепитувати:

— Ук — ра — і — нє — чю???

Радість відкриття безмежна:

— Українці — мають символіку! Оце ж бо так... Молодці! За нашу і вашу свободу!

Спроба додати щось по-українськи закінчується, найчастіше, спотвореним: “Здоровенькі були!”(14)

Менший подив викликало б, певно, знамено Еквадору чи Нової Гвінеї.

Ех, несолодко належати до недержавної нації...

* * *

До весни життя Громади ще інтенсивнішає. Особливо широко — з приїздом найвідомішої виконавиці народної пісні(15), спектаклем молодіжного театру того ж Товариства Лева, пробою власних творчих сил — відзначили Шевченківські дні.

Щобільш засмоктуюча діяльність поглинала усе моє дозвілля, відривала від сім’ї, гальмувала професійний ріст. Потреба відмовлятись від усталених звичок і уподобань викликала внутрішній спротив, породжувала душевну кризу. Чи не полишити, поки не пізно, усе це, вернутись до розкладу спокійнішого та впорядкованішого?

Саме у ці вихідні, коли проводиться черговий захід — концерт популярних на Україні братів-кобзарів(16), — я поклав собі не брати участі в його підготовці, а, вирвавшись із неперервності справ, осмислити становище. Поглянувши заодно, до чого прийшло трішечки “старше” українське Земляцтво в Естонії, прийняти, можливо, рішення.

Проте, чим ближче під’їжджаємо до Вільнюса, тим ясніш усвідомлюю: шляху назад нема, всі помисли нерозривно прикуті до Громади.

Як там у наших? Що нового? Чи вдало провели концерт?

Коли серед ночі автобус розкидав екскурсійну групу по притихлому Вільнюсу, я, вийшовши у числі перших, поспішав додому з переконанням, що назавтра знову занурюсь у виснажливу, нескінченну, таку уже невіддільну від мене, організаційну круговерть.

* * *

Прагнучи закріпитись на папері, розмаїття подій у Громаді оформлюється в інформаційний вісник. Невеличка газетка, що друкується на машинці, а розмножується ксерокопіюванням, має успіх і в Україні. Я, окрім постійного дописування, беру на себе роль коректора, а згодом і макетувальника.

Добиваємось — хоч коротких і лише двічі на місяць — регулярних українських передач на литовському радіо. Перші випускаємо, затрачуючи неймовірну кількість нервів. Надалі ж, освоївшись, вчорашні аматори виходять у ефір уповні фахово.

А яка Громада без недільної школи?

Діти зібрались насуплені, недовірливі, дуже різного віку й підготовки. Та молодий, метикуватий учитель вміє дати собі раду. Литовськ владоможці готовно допомагають із приміщенням.

* * *

На початку травня, узявши частину відпустки, вирушаю до Львова.

Політичні процеси тут, хоча й відстаючи від прибалтійських десь на півроку-рік, помітно просунулись.

За національну символіку, що у Литві пробилась так миттєво й невимушено, точиться боротьба не на жарт — повсякденна, запекла, багатопроявна.

Окремі сміливці відкрито носять синьо-жовті значки, наліпки, кокарди з тризубами. За певних обставин ці несанкціоновані, виготовлені переважно прибалтами, символи, що продаються в місцевому Гайд-парку — “на клумбі”, можуть накликати неприємнощі.

Рідше — светри, шапочки, хустини, краватки, стрічки у волоссі, спортивні костюми. Можна зустріти оригіналів, екстравагантно виряджених з ніг до голови виключно у кольори національного прапора.

І — зовсім несподівано: з двох, що шпацерують під руку, подруг одна в жовтому, друга — у блакитному платті. Спробуй присікатись, найлютіший ретрограде!

Упирається ж місцева влада шалено. Всіма засобами блокує опозиційних кандидатів у депутати. Під час першотравневої демонстрації неформальну колону атакувала міліція — рвала з рук, топтала, шматувала знамена і плакати, жорстоко била маніфестантів. Не один з “левенят” може показати свіжі синці й подряпини.

* * *

У вихідні, зливаючись із білим цвітінням садів, розквітає вишиванками Музей архітектури і побуту. Це все ті ж невгамовні юнаки та дівчата проводять гаївки.

На соковитій зелені галявин — сміх, співи, кружляння, запальні ігри. Змагаються у майстерності хори. Колоритні “запорожці” бухають із козацької гармати. Після притишених кольорів литовських народних костюмів — яке веселе, бучне різнобарв’я!

Уздовж центральної алеї нове диво — розбігаються очі від картин, писанок, виробів народних майстрів.

Прагну побачити якомога більше, що не так просто: раз-по-раз звідусіль окликають. Хіба згадаєш відразу кожного зі знайомих? Немало встигло побувати у Вільнюсі, з іншими запізнався тут, у Львові. Міцні потиски рук, пружні дівочі поцілунки. Серед молоді, що піднялась у числі перших, цілуватись у губи, надто при несподіваних зіткненнях, заведено — це підкреслення особливої довіри, братства перед лицем небезпеки:

— Як прекрасно, що ми зустрілись! Коли побачимось іще?

* * *

На заїжджого з Прибалтики поглядають ізнизу догори. Мене незаслужено огортає захоплення Литвою. Десятки разів мушу розповідати про останні у нас події. Литва — світоч, Литва — дороговказ!

Щоправда, часом прорветься й одмінна, співчутлива нотка:

— Бідолашні ви там — такі крихітні, без природніх ресурсів. Проіснувати самим тяжко.

А якби нам, в Україні, дохопитися незалежності — ото рвонемо!

* * *

Зав’язую все нові і нові знайомства з цікавими, нерядовими людьми. Ще не зреагували, не встигли втертися між них пристосуванці й кар’єристи. Таке щире, беззастережно відкрите спілкування, миттєве зародження дружби — найцінніше, що знаходжу, втягнувшись до цієї круговерті.

Чи багато що кращого взагалі здатне подарувати життя?

* * *

Дуже рідко, на тлі ентузіазму й доброзичливості, зрине перекошене, дисонуюче обличчя. Щоразу інше, воно містить — як відбиток зубного болю — ознаку ущербності. Це карикатурний, недолугий “професійний патріот”. На рахунку його і сумнівні, начебто “за правду”, відсидки, і перманентні трудові — один проти всіх — конфлікти, і численні, коли ставав жертвою підступних жорстоких жінок, розлучення.

Спершу він привертає увагу оригінальністю. У нього розшарпані манери, найгустіше значків і наліпок, він гучно, на всі заставки, ганить усе й уся, окрім, зрозуміло, себе та ще, може, невеликої групки. Жадаючи бути на виду, виставляється лідером, встряє в обіцяючі популярність заварушки, розписує власне минуле й сучасне низкою неперервних, дивовижних подвигів. Навіть коли відкривається, що за звершеннями тими — пшик, що на руку і слово “патріот” нечистий, він і на хвилю не знічується. Пропонує навсебіч послуги, готовий з легкістю вхопитись за будь-що — аби, звісно, ганебно провалити. Це з нього, надаючи рисам узагальненості, залюбки малює портрет неформала-екстреміста компартійна преса.

* * *

Екстремізму ж не угледіти. Міліціонери, опинившись “не при ділі” — порядок довкіл ідеальний — мимоволі переймаються настроєм свята.

— Та за це колись хапали, — недовірливо похитуючи головою, придивляється літня, у хустці, жінка. — Скількох із нашого села, хто гуляв гаївки, повивозили на Сибір!

Але юнь веселиться так азартно, так переконливо, що поступово й старече обличчя розпогоджується, засвічується.

Кипить, вирує Шевченківський гай. Поблукавши мальовничими пагорбами, стежками, галявами, включившись у небачене дійство, десятки тисяч глядачів стають іншими, мовби обдерши між старовинних хатин і церковець ганебний леп страху.

* * *

У Вільнюсі застаю наче продовження свята. Це традиційне, чудово організоване “Скамба, скамба канкляй”(17), де виступають литовські та заїжджі фольклорні ансамблі. Заслужено привернув загальні симпатії хист рекомендованого Громадою молодого, але зрілого, що встиг побувати у бувалицях, колективу львівського(18).

А на цім тлі — трансляція з Москви З’їзду народних депутатів(19). Прибалти, отримавши безпрецедентну можливість впливу на багатомільйонну аудиторію, дають перший відкритий бій Центрові: нарочито демонструючи акцент, парламентську культуру, перетворюючи кожен виступ на маленький спектакль.

Коли промовляв посланець Литви, колеги з проектно-конструкторського бюро лишали програми та креслення. Вітаючи захопленими вигуками кожен сміливий вислів, тісним півкільцем обліплювали принесений кимось з дому маленький телевізор.

Співпереживати було чому. Один із депутатів повернув мандат, відмовившись сидіти поряд з генералом — тбіліським карателем(20). Інший дошкульною іронією (“Ми — Со-юз, а не Під-юз і не При-юз!”) змусив номенклатурників тупотіти від безсилої люті. Громом пролунали слова третього: “Литва може вийти з т а к о г о Радянського Союзу!”

Відчайдушно, поки не покинула, урешті, зал, відстоювала суверенні права республіки згуртована литовська делегація.

А що ж наші? Доводилось, як кажуть, у Сірка очей позичати, коли на трибуну спинався черговий “землячок”. Більшість, з усіх сил підспівуючи Центрові, і не замислюється про інтереси України. Запліснявілі нісенітниці, вбога канцелярська мова, озлоблені випади проти усього нового й демократичного. Особливо ж високими голосами заливаються, обгавкуючи Прибалтику, мою теперішню Прибалтику!

Почуватися в такі хвилини українцем — хоча оточуючі ні півсловом не переносили ставлення до конкретних ораторів на весь народ — було не надто комфортно.

* * *

Проект, у розробці якого я брав участь, вимагав потужнішої, аніж мало наше бюро, техніки. Її орендували в обчислювальному центрі одного з найвідоміших у Вільнюсі виробничих об’єднань. Час від часу виникала необхідність сходити туди, як кажуть програмісти, “на машину”.

Якось у обідню перерву, заклопотано поспішаючи широким коридором одного з корпусів об’єднання, я вловив серед зустрічного потоку уважний погляд чиїхось великих темно-синіх очей.

— Інно! — скрикнув спантеличено, одразу впізнавши.

Навала свіжих вражень останніх пари місяців відтіснила далеко на краєчок пам’яті поїздку до Естонії. Та хіба могло забутись дівоче ім’я, що назавжди, зіркою першої величини, осяватиме небозвід української поезії?

Таллінн... Інна...

— Я заборгувала вам, — дивилась вона, як і того разу, виклично, хоча не так ніяково. — Слайд готовий. Маєте узяти його.

— А як ви вгадали, що ми зустрінемось?

— Вірю в зумовленість. Не переконана щодо Бога, але часто здається, начебто хтось диригує долями.

Обмінюючись плутаними від несподіванки фразами, ми пройшли до відносно затишнішого місця — навпроти розчиненого вікна. З нього бухали гарячі хвилі полудневого літнього повітря, до духмяно липових пахощів якого домішувався гіркуватий чад газозварювання з розташованого поряд заводу.

Виявляється, Інна працює тут за скеруванням після закінчення вузу. Корпус її науково-дослідного інституту — ось, поруч, з’єднаний із заводом та іншими будівлями системою переходів. Як електронник — професія скоріш чоловіча, аніж жіноча — має справу з комп’ютерами. Знайома і з програмуванням. Слідкує, звісно, за перебігом з’їзду, хоч безнастанне говоріння його робиться вже обтяжливим.

Слухаючи, я мав змогу краще роздивитися співрозмовницю.

Легенькі, без каблучків, босоніжки аж ніяк не позбавляли її високого зросту: не досягала до моїх ста восьмидесяти двох хіба що кілька сантиметрів. Завдяки короткому, світлому, вільно охоплюючому струнку фігуру, платтю, відкривалась густа, рівномірна засмага рук і ніг. Ледь хвилясте, куйовджене протягом, волосся почало вигорати на літо, місцями прибравши кольору спілого жита.

Хоч виглядала дівчина значно доросліше, аніж тоді, на березі моря, однак затаєною, майже дитячою пустотливістю ніяк не вписувалась до навколишнього, впорядковано-ділового фону. Постійний натиск внутрішньої енергії мовби не дозволяв її тілові віднайти зручне, статичне положення: ледь торкаючись долонею підвіконня, раз-по-раз міняла одну насторожено-граційну позу на іншу, таку ж тимчасову.

Та ж нестримна енергія променилась щирою цікавістю з очей, переливалася грою емоцій на чистому, без косметики, обличчі. Типовому литовському, які часом видаються вирубаними з кусня міцного дерева, обличчі, — у даному разі, безумовно, заторкнутому ще й натхненною рукою різьбяра, котра витончила риси, внісши до них родзинку неповторності.

Головне ж, що притягало увагу, бентежило і манило — лукава, притишена, то наче безслідно поринаюча на глибину, то знов самовільно вигулькуюча, усмішка. Вона продовжувала непокоїти й після того, як, погомонівши хвилин п’ять-десять, ми умовились про час та місце наступного побачення і розбіглись.

Де я стрічав уже цю усмішку? Втямив не без здивування: чи ба — Джоконда! При схожості зовнішній вельми і вельми приблизній — яке, начебто, співпадіння внутрішнє!

Одразу виник Межелайтіс. Наскільки часто у його віршах і прозі згадано Мону Лізу! Випадковість? Чи щось єднає таки гордовитих доньок литовських пущ з безсмертним творінням Леонардо?

Так це чи ні, але нову знайому сприймав уже не інакше, як в ореолі художніх образів.

* * *

Поміж численних проявів українського життя в Литві один досяг розмаху неабиякого.

Згадавши у виступі перед Товариством Лева про можливість організації у нас друку, я гадки не мав, як скоро це передбачення збудеться.

Тепер на вільнюському вокзалі завжди стрінеш атлетично збудованих, неговірких юнаків з величезними, як скелі, сумками й рюкзаками. Побачиш їх і у штабі “Саюдіса”, де, заспані, неголені, нудяться чеканням по закутках.

Це — кур’єри з України. Доставлювані ними макети видань різномастих неформальних об’єднань повертаються назад стосами преси. Паралельно повним ходом іде виготовлення книжок, брошур, летючок, плакатів — усього, що має стати ковтком кисню в умовах задухи.

Гостям важко до кінця довіритись литовським спокоєві й легальності. Повсюдно ввижаються кагебісти, підступ, провокації. Може трапитись, що той, хто їде до нас уперше, виходить на одній з ближніх станцій; до Вільнюса ж, перестраховуючись від арешту на пероні, добирається іншим транспортом.

Тривоги небезпідставні: в Україні не рідкість — затримання, побиття, конфіскації.

Стаються й печальні курйози. З неабиякими труднощами доставивши вантаж до рідного міста, залишивши його в автоматичній камері схову, кур’єр телефоном, що прослуховувався, сповістив замовникам номери скриньок та їх коди. Тираж газети — кілька тисяч примірників — загув безслідно.

Нерідко житель Литви, що обслуговує ксерокс або ротапринт, друкує у борг чи безкоштовно — “заради святої справи”. А інший, заламавши непомірну ціну, годен на цій же справі нагріти руки.

Інколи невивезене вчасно, згубивши цінність, створює мороку зі зберіганням, щоби, урешті, піти в макулатуру.

Окрім залізничного, не забуті й інші види транспорту: літак, приватні автомобілі. А скільки подібних чумацьких шляхів веде до менших міст Литви, в Латвію, Естонію? Все іще жорстко підконтрольні на Україні й цілком доступні у нас, множильні апарати стали поважною зброєю.

Моя безпосередня участь у цій, сповненій пригод, дещо дивній для кінця двадцятого сторіччя епопеї незначна й епізодична.

Надаю післанцям довідки. Час від часу влаштовую на ночівлю, допомагаю завершити макет. Можу виступити у ролі вантажника. Бува, що телефонний дзвінок розбудить з невідкладного приводу посеред ночі.

Декотрі ж члени Громади сприяють кур’єрам безперервно. Внесок їх у забезпечення України альтернативною інформацією воістину неоціненний.

* * *

Відкриваю у собі якість, про котру й не підозрював — здатен, виявляється, успішно порядкувати у новопосталому різношерстому колективі.

Обумовлюється це, скоріш за все, тим, що, не народившись революціонером, непримиренним бійцем, у сповідниках навіть протилежних поглядів бачу не ворогів чи противників, а радше жертв.

Усі ми — продукт існуючого устрою. Всі, так чи інакше, причетні до його неподобств. Усім треба розпрямлятись, витравлювати багаторічний, що в’ївся у плоть і кров, наліт невігластва й рабства. Наче в дитячій загадці: “Якого дерева найбільше в лісі? — Кривого”.

Одним переміни останнього часу даються легко, а хтось відстає, заплутується. Почнеш ділити на чорне та біле — швидко опинишся насамоті, в оточенні своїх прекрасних гасел. Хіба не абсурд — релігійна ідея: непомильно розрізнити після смерті грішних і праведних? У кожному — намішано всілякого.

Сам я, може, найпокривленіший. Не почуваюся вправі будь-кого судити або проганяти. Адже тим, хто береться за відродження українства, доводиться мати справу з залишками національних почуттів, роздмухувати жарини, чудом вцілілі на згарищі.

А закинутим на чужину дісталося особливо. Еміграція — стан недобрий, стресовий, розрив по-живому. До нього можна звикнути, та неможливо змиритись. Як, скажімо, ставитися до того, що твоя дитина приносить з садочка чужу для тебе, і вже рідну їй, мову?

— Нема серед нас нормальних, — різко, без манівців, заявив один із нових знайомих, схильний до крайніх, лобових висловлювань. — Кого не візьми — там, у батьківських краях, щось зрадив.

Приглядаючись до тих, хто зголошується в Громаду, помічаю, наскільки складні у них долі, як багато психічно травмованих, спраглих підтримки. Як готовно відгукуються на вдалу інтонацію, чуйне слово! Стосовно них хотів би стати не провідником, а лікарем.

Водночас ті, кому довелось поблукати світами, цікавіші від проживаючих осіло. Незмірно більше, ніж можу віддати, набираюся знань та досвіду, чимало що відкриваю й переосмислюю.

Завважую, як негусто є здібних і охочих терпляче піклуватися реальними, недосконалими людьми. Навпаки: декотрі натхненні теоретики, палкі трибуни, як дідько ладану бояться конкретних адресатів своїх промов та теорій.

З трибун теж, звісно, необхідно. Але куди ефективніше, ніж метати громи з піднебесся, наблизитись до людини, вислухати її, розпитати про справи, відповісти на наївні, можливо, запитання. В уражених українофобією — явища, малозрозумілого іноземцеві, викликаного сторіччями гонінь та наклепів — нейтралізувати початкову агресивність, постаратись хоч трішки віддалити від презирства до своєї й чужої національності у бік поваги до них. Без виправлення окремих осіб — хіба стане кращим суспільство?

Якби достатньо часу, можна б, здається, “достукатися” до кожного. Тільки де ж його віднайти, той час?

Втрачаю порозуміння із давніми, зі спокійніших днів, товаришами. Коли на питання: “Чому присвячуєш дозвілля?” — чую: “Самовдосконалююсь” або “Перечитую Борхеса”, — дивуюсь: як можна тепер задовольнятися лиш таким?

* * *

Призначеного дня я очікував Інну у великому, прохолодному фойє інститутського корпусу.

У джинсах, спортивних майці і тапочках збігла вона сходами, стискаючи в руці довгасте пластмасове пуделко.

Ми відшукали самотню лавчину, перед якою буйно розкинув вічнозелене листя імпровізований сад: олеандри, фікуси й пальми в масивних, пофарбованих у зелене, кадубах.

Перегляд на світло слайдів виявив, що Інна поставилася до спільної екскурсійної мандрівки значно серйозніш від мене — підмітила й зафіксувала он скільки пейзажів, мізансцен, панорам Таллінна.

— Ви майстерно фотографуєте, — не міг не зазначити я.

— Нічого особливого. Просто це хобі, — ледь зашарілась вона. — Колись міркувала: якщо вдома спалахне пожежа, найперш кинусь рятувати шухляду зі слайдами.

Окрім мойого захеканого, на морському березі, зображення, Інна одразу ж запропонувала відібрати на пам’ять скільки завгодно кадрів, що подобатимуться, обурено відхиливши згадку про незручність чи будь-яку компенсацію.

— Пусте. Люблю дарувати, — запевнила, процитувавши стрічки сучасного поета: “Щобільше відірвеш від серця — то більше на нім зостається”.

“Ну й дивна дівчина, — чудувався я подумки. — Хто б іще ладен був так безкорисливо, заради першого стрічного, старатись?”

А вона дивилася спокійно й відкрито — лише знайома, на цей раз трішки задерикувата усмішка чаїлась у кутиках губ.

Я вибрав, намагаючись якнайменше порушити цілісність того, що лишиться, декілька кольорових рамочок. Ще раз гречно подякував.

На цьому формальний регламент невмисного зіткнення двох сторонніх людей міг би вважатися вичерпаним. Але щось уже заважало підвестись і вирушити у справах — розпрощавшись, можливо, назавше. Ніби прикипівши до лавчини, ми продовжували бесіду, скрадливо, тим часом, вивчаючи одне одного.

Виявилось, що фотографування у Інни пов’язане із захопленням, яке не обійшло й мене — гірським туризмом.

Зрозуміло, не тим, “матрацним”, коли за оплаченою путівкою переповнені групи натужно, під пильним оком інструктора, шкандибають від однієї забезпеченої харчем і теплим нічлігом бази до наступної. Туризмом спортивним: коли декілька чоловік за картою й компасом, на свій страх і ризик долають (заздрячи, в свою чергу, альпіністам) маршрут, орієнтирами на якому часто слугують лише обеліски раніш тут загиблих. У такому поході, куди потрапляють, звичайно, не найгірші, навіть уявити годі претензійні вередування, хтиві жарти, а виникає дивовижна, чиста атмосфера піднесеності й взаємовиручки.

З’ясувалося також, що колись ми проходили, незначно розминувшись у часі, майже ту саму ділянку Кавказу.

Звичайно, зринули спогади. Про перевали з чудернацькими назвами — Чіпер-Азау, Дунгуз-Орун, Кічкенікол, засніжені піки, кришталеві льодовикові озера, заквітчані рододендронами схили. Про те, наприклад, як понад гірським хребтом, на тлі реріхівських барв призахіднього неба, незрушно височать ледь більші од макових зерняток тури, а завдяки надчистому повітрю можна навіть розгледіти — коли котрийсь велично повертає голову — мікроскопічні завитки рогів.

Не забракло й бувальщин, потішних випадків. Скажімо, про безнадійно розмочену грозою, що налетіла з-за скелі, гітару, яку зметикували поколоти на тонкі трісочки і використати на паливо — замінивши музику посеред снігу й каміння напрочуд смачним чаєм.

Або — варіант класичний: не встигнувши до темряви вийти на заплановану стоянку, півночі блукали, ковзаючи на мокрих схилах, забрьохавшись по вуха. Спинилися, де прийдеться, щоби вранці, поглянувши, розреготатись: до розшукуваного місця — рукою подати, кружляли саме вкруг нього. Чого ж бо не сміятись — заради отаких вражень і вирушаєш у гори!

Розмовляючи, ми не спостерегли, як годинникові стрілки засвідчили кінець обідньої перерви.

Почуття, наче піднявся на півгодини у прекрасне, незрівнянне ні з чим високогір’я, ніс я після зустрічі разом із крихітним, у нагрудній кишені, подарунком.

* * *

Події накочуються хвилями. Якось у суботу й неділю центр Вільнюса потрапляє в полон біло-червоно-білих прапорів. То проводиться — за неможливістю зібратись у Мінську — установчий з’їзд Народного фронту Білорусі(21).

Іншим разом — неймовірно! — можна бути присутнім на першому в Союзі офіційному форумі некомуністичної партії — Демократів Литви(22).

* * *

Набирає обертів політична діяльність і в Україні. Ті з членів Громади, кому не сидиться на місці, при першій-ліпшій можливості, використовуючи відпустки, вихідні, правдами й неправдами роздобуті відгули, линуть туди.

Стараюся не втрачати таких нагод — відпрацьовуючи подаровані громадським справам години вечорами, по ночах, збуваючись наднормових робіт та кар’єрного просування — і я.

Найчастіше потрапляю в Галичину, де темп перемін вражає. На організаційних зібраннях ледве проб’єшся у переповнений зал, втиснешся з коротким привітанням між численних уславлених ораторів.

Тут зародилися й швидко міцніють осередки Народного Руху.

* * *

...А от влаштовуване львів’янами у сільській підкарпатській місцевості грандіозне, театралізоване — що на нього зійшлось, збіглось і з’їхалось, схоже, усе здатне пересуватись навколишнє населення — свято Купайла.

Надриваючи голосниці, вводить у курс древніх обрядів сучасний Волхв. Буйно палахкоче ватра, через яку, вхопившись за руки, із завзятими вигуками перескакують молоді пари. Іще пронизливіший вереск супроводжує піднебесні польоти гігантської переповненої гойдалки.

Щось доісторичне вчувалося у густому, соковито цвьохкаючому хрускоті прибережних заростів, коли багатотисячна орда посунула в темряві униз, до річки. Там, вибираючи судженого, дівчата пускають у хвилі вінки зі свічками. Забрівши по коліна, а то й по пояс, у бистру воду, ловлять їх парубки.

Опівночі ж не на жарт дістається ближньому ліскові: туди вломилися шукачі цвіту папороті.

Відчайдушні, гамірні витівки не угаватимуть до ранку. А на височенній щоглі, підсвічуване спалахами багать, безбоязнено, самозрозуміло розвівається над прадавніми ігрищами теж отримане з глибини віків синьо-жовте знамено.

На решті ж теренів України умовини різняться докорінно.

* * *

...Прибуваю на Установчу конференцію обласного Руху до великого портового міста Півдня(23).

По дорозі з летовища зустрічаючі бідкаються: “У нас стояче болото. Партократи самодурствують, як заманеться. В останню хвилю розпорядились не видавати ключів від замовленої заздалегідь зали. Та конференцію проведемо будь-що!”

Покрутившись у розшуках, авто спиняється на тихій заміській вуличці. По обидва боки її — високий, зелений, із глухо зачиненими ворітьми, паркан. Здається, усе довкіл завмерло, знемагаючи від нестерпної — особливо після Литви — спекоти.

— Що робити? — безпомічно тицяються туди й сюди, висловлюють сумнів у правильності адреси, проводирі.

— Вам куди? — змушує здригнутись чиєсь змовницьке, півголосом, питання з вершечка груші. Там, непомічений раніш, чаїться голий до пояса, коричневе засмаглий хлопчина. На умовлену відповідь вправно, по-мавп’ячи, злазить по той бік паркана. Прочинивши хвіртку, вказує стежку до дачного будиночка.

“Конспіраторів” там — як у казковій рукавичці. Ущерть заповнили єдину, не таку вже й велику, кімнату, повсідалися на підлозі, у сінях. Розпалені спекою і відчуттям таємничості, зустрічають “прибалтійського емісара” захоплено. Умить, як дивовижу, розхапують пачку литовських брошур і газет. Розповідь про цілком рядові у нас події сприймають репортажем з іншої планети. Дивляться округло, недовірливо:

— Перший секретар ЦК у прямому ефірі з’являється на телеекрані, і кожен простий смертний може задати йому питання?

— “Саюдіс” має приміщення, регулярний вихід на радіо і телебачення?

— А чи правда, — нишком цікавиться немолода жінка, — що у Вільнюсі перейменовано проспект Леніна? — На ствердну відповідь приповідає побожно:

— Ле — е — енін. Та це ж святе!..

Опісля мого виступу дискусія спалахує з подвоєною силою. Місцева інтелігенція — лікарі, інженери, вчителі, літератори — безжалісно викривають недоліки, намагаються вказати шляхи їх усунення.

Прекрасні, небайдужі люди! Як хочеться їм побачити у себе добрі зміни! Жодного напруження між україно- і російськомовними. Тільки як їх мало, наскільки далекі від реального управління!

В перервах делегати виходять у садок, де безвітряно й парко. Тріщить, прогинається обважніле від велетенських соковитих плодів гілля. Вгодованими кабанами розляглись гарбузи. Куди не глянь — звисають, просяться в рот напівдоспілі вже, самовільно зрослі виноградні грона.

Рай та й годі!

Слухаючи ж промовців, у всіх царинах навколо — виробництві, сільському господарстві, культурі, екології — більш, аніж невідрадно. Населення зневірене, пасивне до краю, що й уможливлює сваволю, перекриває дорогу будь-яким позитивним зрушенням.

Може, — прослизає думка, — оця розкішна, надлишково щедра природа розслабила люд, зробила його таким сентиментальним, нездатним до самоорганізації? Адже так і манить розлягтися у затінку на травичці, попливти під монотонний, заколисуючий спів комашні на хвилях безжурної замрії...

Та, якщо справа у кліматі, чи можна чимось зарадити?

Дивовижна конференція завершується успішно. Обрано правління місцевого Руху, делегатів на з’їзд. А я покидаю місто, надбавши ще кілька десятків щирих друзів.

* * *

...Рухівці великого промислового міста Сходу теж не знайшли порозуміння із владою. Рятуючи ситуацію, провели Установчу конференцію на день раніше наміченого(24).

Замість конференції потрапляю на мітинг. Учасників його на площі перед українським театром — сотні з півтори. Немало у вишиванках. На віддалі кількох десятків метрів — щільне півкільце чи не чисельнішої міліції. Гіпнотизує невідривним бульдожим поглядом — так і розчавив би “нечисть”, що каламутить тут воду! — здоровань полковник з непомірно велетенською головою. Із-за плеча нашіптує йому вказівки пещений, у добротному світлому костюмі, товстун.

Оратори ж крешуть не на жарт. Гостро, але виважено й аргументовано, промовляють регіональні рухівські лідери. Несамовито, надривно, розмахуючи в такт міцним кулачищем, криє “комуняк” бронзоволиций робітник. Ефектно відкинувши голову, сипле бездоганно відточеними формулюваннями анархо-синдикаліст: весь у чорному, з гострою смоляною борідкою, — наче вигулькнув із початку сторіччя.

Юного монархіста, адепта “єдиної й неділимої”, освистують, стягають зі слугуючого трибуною підвищення. Проштовхується зафіксувати інцидент відеооператор з американською символікою на довгокозирковій кепці.

Один із хлопців сторожко виймає з-під поли стос позшиваних докупи смужок синього й жовтого ситцю. Інший роздає “древка” — тоненькі, шорсткі, прихоплені, певно, з будівництва, реєчки. Під схвальний, радісний гомін і оплески злітає над мітингуючими півдесятка однакових прапорів.

Попрохавши древко, дістаю з сумки шовкове, велике й яскраве, жовто-зелено-червоне знамено. Поява його викликає новий сплеск пожвавлення, на хвилю робить мене центром уваги. Незнайомці оточують, навперейми представляються, зав’язують бесіду. Виникає черга цілком дорослих людей — потримати литовського прапора, сфотографуватися з ним.

Кожен із співрозмовників встигає залишити незабутнє враження.

Надзвичай м’який, з тихим лагідним голосом, редактор напівпідпільного літературного альманаху. Важко повірити, що за плечима цього поета і публіциста — довголітні тюремні й табірні випробування(25).

Задиристий, прихильний до демократичних ідей, на завидки підкований політично російськомовний комсомольський лідер.

Теж молодий, але солідний і розважливий, голова міського Товариства української Мови.

Діяльний, по-селянськи добросердий керівник Руху одного з районів області.

Меткий, ще й вільно розмовляює українською, всезнайко-малюк з азіатським розрізом очей — місцевий Гаврош.

Користуючись нагодою виступити, намагаюсь достосувати прибалтійські звершення до тутешніх умов. Це непросто. Ніяк, наприклад, не розуміють, як може литовська компартія, йдучи на конфронтацію із союзною, відстоювати інтереси Литви. А те, що до роковин підписання пакту Молотова-Ріббентропа намічено “Балтійський шлях”(26) — живий ланцюг Таллінн-Рига-Вільнюс — звучить фантастикою.

А городяни, ніби не помічаючи мітингу, заклопотано течуть мимо; втискаючись до трамваїв, поспішають на дачі.

* * *

Черговий промовець враз умовкає. Ніби не було, розтанули стяги. З уст в уста перелітає шепіт: “ОМОН(27) за рогом...”

Першим оговтується молодцюватий, дочасно облисілий, приїжджий діяч Руху(28). Владно гукає з висоти гренадерського зросту:

— Це іще що?! Боятись на своїй землі власних кольорів! Для чого тоді ми зібрались? Прапори вгору!

Команду виконують. Щойно розгублені опановують себе, присоромлено випростовуються. Мітинг добігає кінця благополучно.

Щоправда, коли розходились, когось таки побили, когось поволікли в кутузку. Втішаюся думкою, що, може, присутність литовського прапора, як і американського кореспондента, відхилили серйозніші неприємнощі.

* * *

День “Балтійського шляху” приносить звичну для нашої діяльності “накладку”.

До критичного моменту чекали з дружиною й донькою раптових гостювальників з України. Ті по телефону упрохували взяти їх із собою, але, забувши попередити, не з’явились.

Транспорт уже не ходить — йому б і не пробитись. Що ж, слід поставитися філософськи: вирушивши до призначеної Громаді ділянки пішки, більше можна побачити.

Вечір на диво тихий, сонячний, напоєний пахощами в’янучого літа. Тротуари й горбисті узбіччя довжелезної вулиці Укмяргес переповнені. Повсюдно — усмішки, розпогоджені обличчя, небуденний одяг. Чимало дорослих і дітей у національних костюмах. Раз-по-раз вітаємось зі знайомими — тут, схоже, увесь Вільнюс. З дахів чотирнадцятиповерхових будинків помахують руками підлітки, фільмують оператори.

Досада, викликана непорозумінням, щезає. Поневолі переймаємось загальним піднесенням. Стрічаємо ще кількох припізнілих земляків.

А чиї це, вкраплені поміж безлічі литовських, прапори? Вчимось розпізнавати: вірменський, татарський, молдавський...

До своїх не встигаємо зовсім трішки (Громада, як з’ясувалося, прилучилась до акції масово й дружно).

Надходить умовлений час. Люди затоплюють проїжджу частину, беруться за руки. Аби увібрати кожного, живий ланцюжок петляє, в’ється химерними зигзагами.

Враз усе завмирає. Мить урочистої, значущої тиші.

Згадаємо несправедливість, вчинену півсторіччя тому. Відродимо задушену тоді свободу — у цьому мільйонному, багатосоткілометровому, скріпленому вологим теплом долонь, ряду...

За сигналом дивовижна стрічка розпадається. З “кукурудзника”, що, похитуючись, пролітає над головами, сиплються оберемки підхоплюваних на льоту квітів. Загальний тріумф, поцілунки, обійми:

— Лє — ту — ва!

— Лат — ві — я!

— Ес — ті — я!

Побачивши кількох нас із синьо-жовтими значками й прапорцем:

— Ук — ра — і — на!

Безкрає, щасливе, позбавлене жодних суперечностей, братство.

Як солодко хоча б на мить перейнятись ілюзіями!

* * *

На зухвалий вияв непокори, що розніс вістку про волелюбні прагнення трьох нечисленних народів далеко по світу, Москва відреагувала заявою ЦК КПСС “Про становище в республіках Прибалтики”(29). Написана у зловісному тоні, сповнена безглуздих перекручень і відвертих погроз, заява відбивала і переляк Центру, і безнадійне нерозуміння ним справжніх прибалтійських настроїв.

Для відгуку Литви на цей документ у Вільнюсі скликаються два мітинги.

На першому, ініційованому Міжнаціональною координаційною асоціацією, пропонують виступити і представникові від Громади. Як не пробую опиратись, місію цю покладають на мене.

Часу на ґрунтовну підготовку нема. А тут іще й повна свобода, відсутність будь-якої опіки. Про що говоритиму?

...Серед багатьох гостей, які встигли навідати наше товариство, трапився і вельми колоритний чоловік з Ізмаїла — невеличкий, жвавий, з чорними, підковою, вусами. Недавній фізик-ядерник, він безпосередньо, втратою здоров’я, зіштовхнувся з реальністю однієї з навислих над усім живим загроз. Маючи як достроковий пенсіонер дозвілля, додумався — не більш і не менш — до ідеї Всесвітнього Музею Гуманізму: позаурядової організації, яка б, накопичуючи інформацію, виробляла моделі порятунку людства на далеку перспективу. Вирішив, що саме Україна, на долю якої випало — також і за новітніх часів — пройти через найжахніші страждання, може і повинна надати світові гуманістичного імпульсу.

Нестандартна особистість, широта мислення молодого вченого справили на мене незабутнє враження, спонукали вступити у листування, проштудіювати рекомендовану літературу, — зокрема, праці Римського клубу.

Чому б не скористатися цим матеріалом зараз, не спробувати застосувати загальнолюдський підхід до національних рухів? Хіба ж пригнічувані народи — не всезагальна небезпека, бомба уповільненої дії?

Крім того, в умовах глобальних загроз порятувати людство від самознищення може лише сукупність накопиченого досвіду виживання. Непоправна загибель однієї унікальної культури — крок до катастрофи планетарної: так випадіння окремої цеглинки здатне спричинити руйнацію будівлі.

Отже, обстоюватиму заперечуване Москвою невід’ємне право кожного народу вільно розвиватись, збагачуючи світову мозаїку власним, неповторним візерунком.

* * *

Надходить пора мітингу.

Приховуючи дріж у колінах, спостерігаю, як неухильно заповнюється чаша літнього театру.

Хоч, завдяки постійним вправлянням, язик мій останнім часом дещо “виламався”, звернутись до багатотисячної інакомовної аудиторії на такому відповідальному заході — щось принципово інше. Найсильніш, невідв’язно хвилює чомусь — на якій віддалі триматись від чорних, лячних, ніби жаби, подушечок мікрофонів.

Якби-то зараз, подібно до більшості, безтурботно чимчикувати алеєю, мружитись від ласкавих передвечірніх променів, компонувати букетик жовтавого листя!

Нарешті, початок.

Довкіл височіючої капітанським містком трибуни зосереджуються оратори досвідчені, титуловані. Мене записано в числі перших, після надії Литви — лідера “Саюдіса”(30).

Політик і керівник це незвичайний. Округла борідка, розслаблена фігура, підкреслена інтелігентність — протилежність, ніби закутим у броню, фігурам минулого. Чимало кого нестандартність дратує; мені ж цей професор консерваторії імпонує хоча б тим, що не соромиться бути собою.

Неакадемічна, з гумором, промова його змусила слухачів звеселіти, відпружитись. Розминаючись позаду трибуни, ловлю короткозорий, підбадьорливий, напрочуд м’який, як для особи такого рангу, погляд.

* * *

Ледь чужим, незнайомим голосом, розпочинаю — западає нереальна, насторожена тиша. Чутно, як десь віддалік залепече дитина. Не часто лунала тут українська мова...

Папірця з текстом не заготував — це видається ознакою донедавніх маразматичних років. Живе, новонароджене слово діє сильніше прочитаного, хоча й ризику зірватися — не порівняти.

Коли, через кілька хвилин, спиняюся перевести подих, знизу підіймається хвиля уривчатого, інтенсивного шуму. Здогадуюсь — оплески. Отже, таки зрозуміли!

Мною опановує чудний, абсолютний спокій. Здається, нічого нема простішого, аніж виступати на мітингах, — завжди тільки цим і займався. Замість суцільної, розмитої перед тим, маси, вирізняю окремі, з цікавістю спрямовані до себе, обличчя, їх неповторний вираз. Завважую знайомих. Бачу, хто у що вдягнений. Можу запросто контролювати себе: умисне, аби полегшити сприйняття, сповільнюю темп, вимовляю слова чіткіше.

Окрім наміченого, нагадую про давні історичні зв’язки литовського й українського народів, що сторіччями успішно жили в одній державі.

Стверджую, що українці Литви, які об’єднались у Громаду, вийшли на “Балтійський шлях” не “втягнуті екстремістами”, як подає заява ЦК, а за покликом розуму, велінням серця.

Під кінець, від доброго прийому цілковито згубивши пильність, заплутуюсь у литовській, що нею вирішив завершити, фразі. Дібравшись до місця, знесилено, присоромлено валюсь поміж друзів. Чую вигуки схвалення, запевнення, що виступ удався. Мені ж він цієї хвилі ввижається безнадійно зіпсованим. Найслушніші думки, як зазвичай, навідують, коли нічого не зміниш.

Дослухаючись, відзначаю, що пізніші промовці виступають у тому ж, що я, дусі. Закликають до поглиблення демократичних процесів, злагоди серед усіх громадян республіки. Одностайно засуджуючи провокаційну Заяву, підтримують бажання прибалтів вивільнитись з-під московського диктату.

Закінчився мітинг не зовсім стандартно. Організатори, помітивши між слухачами журналістів головного кремлівського рупору — газети “Правда”, запросили їх піднятися на трибуну:

— Чи будете, після побаченого, надалі повідомляти, що у Литві розпалюється міжнаціональна ворожнеча?

Кореспонденти — двоє міцних, немолодих чоловіків — віджартовуються, обіцяють бути об’єктивними.

* * *

А назавтра, замість веселого різнобарв’я, те ж місце залите одним кольором — червоним. Це мітинг “Єдінства”, листівки із закликом на який розсівали напередодні над містом військові вертольоти.

Так само, як прапори, одноманітні й промови. Трапляються чудові оратори — професійні лектори, вузівські викладачі суспільних дисциплін. Та формальна майстерність не рятує: виступ за виступом — ніби заїжджена платівка. Повторення віджилих, несумісних з сучасністю, гасел: захист завоювань соціалізму, залякування екстремізмом, прославляння “дружби”, при якій усім народам належить підлаштовуватися під одного.

Як палахкочуть промовці ненавистю! Не розраховуючи на силу слів, з яких давно вивітрилась енергія, покладаються на міць голосових зв’язок. Не припускаються й думки, що хтось має право думати й жити інакше. Нечисленні — можна полічити на пальцях однієї руки — литовці, здебільша ідеологічні працівники, від імені Литви клянуться у вірності Союзові.

Нема й близько учорашніх святковості, піднесення. Серед публіки — в основному російськомовних місцевих жителів — переважають збуджені, роздратовані пенсіонери. Дружним, злорадним гудінням вітають погрози з трибуни. Найсхвальніше приймають військових, з їхнім: “Будьте певні, товариші! Захистимо! Не дамо образити!”

Ні, трапляється й молодь. В одному місці неперервно, як заведені, розмахують казенними прапорами юнаки в чорних шкірянках, з корчагінською, зацепеніло-фанатичною жорстокістю облич.

Поглянувши на все це, розумієш, чому підтримуєш новопосталі рухи. Далеко не ідеальні — та не передбачають кривавих розборів, несуть цивілізованість, інтелект, плюралізм.

Невдалік, на травичці зеленого пагорба, розташувалась група опонентів. Свистом, реготом, галайканням зустрічає особливо люті пасажі ораторів.

Спроба приєднатися до цієї, що хизується безстрашністю, компанії закінчується невдало. То не близькі мені активісти радикальних литовських угруповань. У поведінці, коментарях їхніх просковзує така ж, як у мітингуючих, ненависть.

Не дочекавшись кінця, іду геть. Нестерпно розболілась — від тиску децибел, лайливих інтонацій — голова. Схожий ефект в усіх знайомих, що побували тут, — хто, як і я, з цікавості, хто сподіваючись знайти противагу “литовському націоналізмові”.

Проглядаючи ж через день тенденційну, як завжди, наскрізь фальшиву статтю вільнюських кореспондентів газети “Правда”, з подивом виявляю наведене у своєму виступі прислів’я — “Згода будує, незгода руйнує” — вкладеним в уста анонімного учасника прокомуністичного мітингу.

Слушно зауважив лідер “Саюдіса” — газета ця заслуговує, аби назву її писати тільки в лапках!

* * *

Зустрічі мої з Інною — такою несподіваною знайомою — тим часом тривали. Зумовлював їх, зазвичай, невмисний перетин службових маршрутів — чи то на широкому, яскраво палахкочучому клумбами подвір’ї виробничого об’єднання, чи десь на сходах або в коридорі, чи у відомому вже фойє інститутського корпусу. Не надаючи цим вибрикам теорії імовірностей надто серйозного значення, я вже підсвідомо готувався до них, і, ніскільки не схильний до містики, часом вражався, спіткавши Інну тоді, коли саме очікував цього.

Кожне з побачень, між якими в шаленому миготінні по вінця заповнених днів запросто міг злетіти тиждень-другий, а то й місяць, являло Інну новою, несподіваною. Одного разу вона збуджено, підлітковим, схожим на біг, кроком, кудись квапилась; наступного — чимчикувала поволі, відключено від навколишнього: тоді у ході її проглядало щось сомнамбулічне. Миттєво й непередбачувано — від б’ючої через край жвавості до непроникної, ніби у верби над водою, задуми — коливалися настрої. Навіть випадково надибаний — хоча таким свідченням не йму жодної віри — гороскоп підказував, що для її зоряного символу — Близнюків — саме мінливість є найсталішою прикметою.

Зустрічі дарували мені, зокрема, насолоду естетичну. Струнка, бездоганно пропорційна фігура, пишна шапка світло-каштанового волосся, тонкі, строгі лінії благородно подовженого, з ідеально гладенькою шкірою, обличчя, густі темні брови і, на довершення, величезні, виразні, кольору “переддосвітньої сині”, очі цілком дозволяли виступити у конкурсі “міс така-то”, що повсюдно, грибами після дощу, виникали після зняття заборон. Та нізащо не зміг би уявити Інну учасницею гамірного публічного карнавалу: врода її бачилась не сліпучим блиском, не здатністю ефектно відбивати промені юпітерів, а прихованим, як на картинах Чюрльоніса, внутрішнім сяйвом.

Мушу при цьому завважити, що знаю за собою уроджену, несправедливу вимогливість до жіночого племені. Лишень поверхових, аби надовго захопитися, рис ніяк недостатньо. Вульгарність у дуже широкому розумінні відштовхує, стандартні, хоча б скільки очевидні, принади уваги не спиняють. Тому по-справжньому припадає до серця хтось надзвичайно рідко, переважна ж маса представниць слабкої статі катастрофічно швидко губить для надміру перебірливих очей всілякий інтерес.

Тут же почував — маю справу з чимсь ваблячим, інтригуючим, вимагаючим пояснення. І з кожною зустріччю відзначав: не схибив-таки першого разу, угледівши в цій дівчині щось особливе.

* * *

Національність мою Інна сприймала, як екзотику. Про Україну, подібно більшості литовців, відала обмаль. До Львова заїжджала лишень раз:

— Було кілька годин між поїздами. Встигли з друзями прогулятися центром, та й то поночі. Яка архітектура! Певно, що й інше у цьому місті настільки ж досконале?

Я не став аж надто розвіювати її захоплення.

* * *

Свою думку мала щодо релігії:

— Якщо важко, звертаюсь до Бога, але такого, як собі уявляю. До костьолу не ходжу — молитися щось надто особисте, аби робити це гуртом.

* * *

З’ясував я, звісно, і ставлення Інни до суспільних перипетій.

— Немало з того, що говориться зараз про злочини минулого, я знала й раніш. Серед родичів були репресовані. Один із них — надзвичайно добрий, безкорисливий, наче святий, — написав спогади про заслання. Жах, що перепало людям!

Як кожен, хто замислюється про майбутнє, підтримую переміни — хоч не вважаю себе “саюдисткою”. Інколи роблю щось конкретне, дріб’язкове (тут я підозрював надмірну скромність) в осередку на роботі.

На “Балтійський шлях” виїздили ледь не під латвійський кордон. Тамтешні жителі сприймають усе так безпосередньо!

Буваю — рідше, ніж хотілося б: не вистачає часу — на мітингах. Люблю декотрих ораторів, особливо поетів.

Та скільки вождів, що заливаються солов’ями, нещирі! Почуваю це непомильно — не зношу брехні з дитинства. Політична діяльність, боротьба за лідерство, інтриги — не для мене. Де політика — бруд, бруд неодмінно!

— Моя воля — теж тримався б од неї на гарматний постріл, — зауважував на таке я. — Для душі займався б хіба у “Зеленому Світі” чи “Товаристві боротьби за тверезість”. Та що зрушиться, як не чіпати політики? Ну, а зачепиш — хоч-не-хоч забувай, яким був незаплямленим.

Попри деяку розбіжність у поглядах, мені подобалась невтягнутість Інни у щоденно оточуючу надмірно ідеологізовану колотнечу. При цьому власне політика посідала у наших розмовах місце мізерне.

* * *

Через рік по Прибалтиці й Україна, нарешті, дозріває до з’їзду Руху(31). Групі його підтримки, що з літа діє при Громаді, надано кілька делегатських, з правом голосу, місць.

Отримувавши досі про Рух — вирішальну силу оновлення Батьківщини — відомості розрізнені й випадкові, живемо щасливим передчуттям побачити його уповні і на власні очі.

Мене, окрім того, діймає немало запитань. Виникли вони ще навесні, коли долинули радісні, довгождані вістки про заснування перших осередків Народного Руху за перебудову.

Прикро, але причиною тривоги стали ті, кого при особистому знайомстві полюбив з першого погляду — вусані-дисиденти. Ледь вирвавшись із ув’язнення, ці безстрашні лицарі духу ринули у борню політичну, котра, за природою, вимагає якостей інших; щонайперш — тверезого, до цинізму, розрахунку. Щось обірвалося всередині, коли почув, що учорашні в’язні сумління увійшли, подекуди навіть очоливши, до новостворених рухівських органів. Чи не закладено тут тактичної, що може стати фатальною, помилки?

Намагаючись прояснити незрозуміле, я не раз сперечався з товаришами по Громаді на зібраннях групи підтримки Руху, діймав розпитуваннями приїжджих з України. В нерідко запеклих дискусіях виробилася чимала, хоч ніскільки не оригінальна, теоретична побудова.

* * *

...Вражаюче потужний поступ опозиційних сил Литви мав очевидний, майже не завуальований план: маленька, надзвичай активна когорта відволікає увагу суперника, розриває його оборону, а основні, інертніші сили рушають, закріплюючи успіх, у пролам.

Роль першої взяла на себе Ліга Свободи. В рядах її змогли уповні проявити себе найзатятіші противники існуючої системи, у тім числі й ті, хто підтвердив стійкість переконань задовго до сьогоднішніх подій. В напружені моменти Ліга без вагань ішла на ризиковані, за які не візьметься хто інший, авантури, безбоязно підставлялася під удари. Завдяки їй, суспільство звикало до чітко висловлених нових — справедливих на далеку перспективу, малопридатних для негайного втілення — гасел.

Захоплюючись прямотою й відчайдушною хоробрістю Ліги, пересічний громадянин — носій консерватизму й тверезого глузду — приєднатись до неї, хоча би з боязні крутих поворотів, не поспішає.

Інша річ — “Саюдіс”. Той загіпнотизував самим підбором імен лідерів. Еліта литовської інтелігенції: науковці, чільні фігури творчих спілок, визначні фахівці різних галузей, письменники... Знайшлося місце й відомим діячам нелитовським, і представникам комуністичної номенклатури, і навіть тому, хто відомий, як “полковник КГБ”(32).

Особи солідні, заслужені, вони не кидались на амбразури в недавньому минулому, до пори до часу займаючи стосовно режиму позицію здебільша конформістську. Усвідомивши раніш за інших, які можливості відкривають новітні часи, взялися за справу упевнено й кваліфіковано.

Почавши із закликів, що мало різнились від перебудовчих планів компартії, “Саюдіс” не спонукав, як “крайні”, до негайного карколомного стрибка, а плавно, послідовно провадив зі сходинки на сходинку. Чисто політичні акції, завойовуючи симпатії якнайширших верств населення, поєднувалися з культурними, релігійними, спортивними, екологічними. Супротивні сили при вимушеному, поетапному відступі не зазнавали шоку, не хапались за соломинку надзвичайних мір, а, значною частиною, переливались до сильнішої сторони.

За недовгий час вибивши ґрунт з-під ніг стагнаторів, “Саюдіс” зріс у найпотужнішу в Литві суспільну силу. А від непоступливих ідеалістів з Ліги, чиї гасла одне за одним переймав, не соромився формально відмежовуватись.

Схема очевидна, відпрацьована. Керувалися нею і Народні фронти сусідніх Латвії та Естонії — де статистичний відсоток некорінного населення вищий, аніж в Україні, та й налаштоване воно, через віддаленість мови й культури, куди непримиренніше. У таких діях мені бачилась політична зрілість прибалтів, що не взялись за винахід велосипеда, одразу подавшись торованим шляхом.

Аналогічної орієнтації — на основну масу майбутнього електорату — слід би, здавалось, дотримуватись і Рухові.

Оскільки переважна кількість виборців — Схід України — насьогодні не піде за гаслами, що успішно підіймають західні області, треба, хоч-не-хоч, підбирати ключі до цього затьмареноокого, багатостраждального краю. Проявляти гнучкість, витримку, винахідливість; маскуючи наміри, підлаштовуватись під його рівень. Плавно спинити поїзд, а не закликати на ходу перескочити на зустрічний.

А це суперечить самій суті загартованих лобовим протистоянням героїв-дисидентів. Минуле диктує їм: ніяких компромісів, жодного співробітництва із облудною, злочинною системою! Шаленим, нестямним натиском ці воїни з відкритим забралом замість терпляче ослаблювати, дробити, переманювати на свій бік табір суперника, зцементовуватимуть його.

Позбавлений об’єктивної інформації, заляканий “бандерівцями”, “кримінальними елементами”, “агентами західних спецслужб”, ким партапарат неодмінно нарече радикалів і заодно з ними Рух, східний виборець, що звик сахатися націоналізму, “голосне” за будь-кого, лишень би проти такої загрози. При відсутності інших впливових сил, перемога заздалегідь вручається комуністичним ортодоксам. Це зведе нанівець користь від участі “крайніх” у Русі, перекреслить і його ідею, і сенс їхнього життя. На прикладі Громади можна було спостерігати нищівну, розкольницьку дію керованого найкращими замірами радикалізму, схильність його до перетворення масової організації у жменьку змовників. Але ж тут не Громада, а Україна!

То, видається, хай би радикали, в ім’я майбутнього притамувавши честолюбні прагнення, зоставалися в своїх налагоджених структурах, — таких, як Українська Гельсінська Спілка, сестра Ліги Свободи Литви. Там, не скуті обмеженнями, виявляли свої найкращі, авангардові якості: розбурхували суспільство, акумулювали гнів правителів і страхи обивателів, прокладали маршрут поміркованим союзникам. Історія переможної України згадає їх — людей, що не поступилися принципами, світочів, недооцінених, як ведеться, сучасниками.

Рухові ж, для початку, прийняти б максимально м’яку, прагматичну, зрозумілу й привабливу для широких мас (позадницьку, аморфну, боягузливу з точки зору УГС) програму. Наголосити не на національних, а на демократичних, загальнолюдських, і навіть, першочергових на Сході, споживацьких вартостях. А головне — судитимуть за особистостями, а не паперами, — поступово долучати до вже сформованого з київських інтелектуалів ядра щонайбільше знаних осіб, у тім числі неукраїнців, реформістськи настроєних російськомовних, а також хистких функціонерів вищого компартійного ешелону. Побоювань, що останні вплинуть на курс, у мене не виникає: як показує досвід, найзапеклішими противниками ідеї стають недавні її ренегати.

Такому “неекстремістському”, “лояльному” Рухові було би незмірно простіше з отриманням приміщень, заявками на масові акції, висуванням кандидатів, передвиборчою агітацією... Вийшовши на засоби інформації, він зможе робити найважливіше — активно розворушувати зачерствілий східноукраїнський материк, де приверне, здається, значну частину голосуючих. Низьку популярність комуністичних догм засвідчили хоча б минулі, на з’їзд Народних депутатів, вибори, коли Схід з тріском провалив немало партійних секретарів.

А в разі досягнення мети — приходу до влади свіжих, реформаторських сил, зміщення безнадійно віджилого, консервативного на Україні, як мало де, апарату — серед завдань неминуче постануть і ті, вужчі, на котрих так акцентують тепер “крайні”. Запорукою завтрашньої радикалізації є і весь хід подій, і постійний тиск Заходу України.

Звісно, з погляду абсолютної, позахмарної моралі такому підходові можна закинути, що завгодно: безпринципність, демагогію, популізм. Плоди перемоги призначаються не тим, хто страждав за неї у казематах, а тим, хто присягався в любові до режиму. Та хіба краща начебто благородна, але котра принесе завтра куди більші моральні втрати (лихо ж бо переможеним!), поразка? Компроміс, як відомо, — злочин у мистецтві, а не в політиці.

Що лишиться Рухові у разі провалу на виборах? Бойкоти, страйки, силові зіткнення і тому подібні вияви непокори? Нащо проламувати мур, як є шанс увійти в двері? Навіщо, зайнявши крайню позицію, свідомо поступатись суперникові центром?

* * *

...От і Київ. Огорнуті вранішнім туманом золоті бані церков, п’янкі пахощі осіннього падолисту, неймовірна кількість аляпуватих радянських символів.

Біля Політехнічного інституту — стовпотворіння. Щоби потрапити на реєстрацію, проходиш, слухаючи напуття, живими коридорами усміхнених, по-святковому одягнених людей з прапорами й транспарантами — тих, хто не отримав запрошень.

У фойє і на поверхах розгорнуто вельми пристойні художні виставки. Кипить продаж книг, брошур, незалежної преси. Співають кобзарі, професійні й самодіяльні колективи. Заклопотано снують журналісти. Усе виказує історичну вагу події.

Млосне відчуття неймовірності охоплює, коли бадьорі, закличні такти козацького маршу перебивають метушню й гамір, а делегати, враз підтягшись, споважнішавши, вливаються до величезної, чудово оформленої зали. Ще посилюється солодке запаморочення під час перших афектованих виступів уславлених діячів, зворушливих привітань заморських гостей, громових скандувань і овацій залу.

Мене загальна ейфорія несе на крилах недовго. Оскільки спостерігав подібне в Литві, злитись із тими, хто переживає уперше, важко. Що далі розгортається з’їзд, відзначаю, як багато навкруг радикалів, як впевнено, по-хазяйськи, вони почуваються.

З місць, напинаючи роздутими жилами бронзових ший комірці вишиванок, суворо волають недавні табірники. Вимагають, звісно, більшої крутизни рішень. Солідарні з ними немало “нарваних” з найчисленніших — галицьких — делегацій. Уся премудрість їхньої тактики: вперед, напролом, з усіх сил, негайно!

Варто поодинокому, густо розчервонілому, іще й нетвердо володіючому українською, “східнякові” спробувати остудити атакуючий запал: “Чи не досить махати шабелькою? Давайте подумаєм. Для нашого регіону чисто національні гасла — мова, гімн, символіка — зараз неприйнятні!” — як непримиренна частина залу засвистує, забиває оплесками, глушить насмішкуватими репліками.

Ще і ще раз здається: радикали й помірковані, яких упереміш бачу довкіл, надто, до несумісності, відмінні. З любові до України їм належало б розійтись у різні підрозділи.

В якусь мить, коли стихійна дискусія укотре вихлюпує з’їзд із намічених берегів, не в силах тамувати пекучі сумніви, кидаюсь прокричати про них, про литовський досвід, до трибуни.

Несамовито реве розбурханий зал. За кивком ведучого — славетного, плодовитого поета(33) — юнаки з синьо-жовтими нарукавними пов’язками коректно спроваджують зі сцени, — як і багатьох перед тим порушників регламенту.

За хвилю, коли пристрасті вщухли, імпульсивну, непрохану витівку сприймаю наївним хлоп’яцтвом. Нічого ж бо не змінить і сотня застережливих виступів. Склад і структура Руху давно вималювались.

Чи маю я право, не живучи в Україні, судити становище у ній? У чому мої заслуги? Що начитався колись трохи книжок?

Адже поставали ці ж абеткові питання перед зачинателями Руху. Та й у кулуарах то той, то інший делегат, ще й куди аргументованіше, висловлює схожі міркування. Он один із “батьків” Руху — ставний, довгокучерий літератор(34) — вдається до образу: “Рухові необхідні обидва крила — ліве й праве, тільки так він зможе — летіти!”

“Чи не надто ризикований політ, — думаю, — одне крило від пасажирського лайнера, друге — від реактивного винищувача? Але може, для української ментальності геройський, хай безнадійний, порив органічніший, ніж планомірна, диктована розрахунком, хода?”

Зрештою, все розвивається, як і повинно. Вони надто довго й тяжко чекали свого шансу. Вистраждане нетерпіння підганяє: ану ж бо назавтра перекриють? Он як щедро бризкають сльози з жіночих — та й не тільки — очей при емоційному пасажі чергового оратора. Куди тут до шахових комбінацій!

Оскільки іншого Руху немає, лишається, відігнавши передчуття, підтримувати цей. А ніж переживати — чи не краще насолоджуватись видовищем? Тим більше, що воно грандіозне, інформативне, інтригуюче.

Промови на достойному науковому й художньому рівні. Палкі поєдинки різних точок зору. Як багато чому тут є повчитись! У Литві, по-моєму, таких потужних інтелектуальних сил не набрати — надто відмінні “вагові категорії” республік.

Приймаються документи масштабного, неоціненного для України значення. Особливо тішить, як трепетно піклується Рух правами національних меншин.

То, може, страхи марні, й усе, врешті-решт, налагодиться?

* * *

Ще впертіші сумніви закрадаються до теоретичних розумувань, коли з’їзд, успішно завершивши роботу, поєднавшись з терплячими уболівальниками, вирвався на вулиці нічного Києва.

Обабіч людської, що скерувалась до пам’ятника Шевченкові, лави зачаїлись у провулках, підземних переходах, кузовах військових машин тисячі й тисячі чорноформенних, озброєних, готових до кидка омонівців. Ніколи не мав гадки зустріти й десятої частки стількох, зібраних разом, охоронців порядку. Чи можливі за цих умов цивілізовані форми протистояння? Комфортна литовська схема здатна, схоже, прикластись до України хіба що у мріях. Може, стіна на стіну — єдиний тутешній варіант?

Що напевне — інформації для висновків недостатньо.

* * *

— Прибрати прапор! — гарикає люта, російською мовою, міліцейська команда. Це наша невелика, з синьо-жовтим прапорцем, група мала необережність відбитись на десяток метрів від основних сил.

Шофер таксі, яким вранці добираюсь до аеропорту, нічого, хоча й слухає радіо, не чув про з’їзд. Трансляція не велась, офіційні повідомлення скупі й тенденційні.

Так, тут далеко, далеко не Литва!

* * *

Тем для спілкування з Інною, ініціатива в якому, зазвичай, належала мені, у несамовитий, неповторний час суспільних потрясінь, коли щодня картковим будиночком валиться щось заскарузле, десятиріччями неторкане, а звідусіль б’ють життєдайні, збурюючі уяву, змиваючі наліт олжі, струмені, бракувати не могло. Яким різноманітним, цікавим, барвистим після одноманітно-сірих десятиріч виявився світ!

Натуру ж Інни вирізняв нестримний потяг до усього, що виходить за рамки повсякденності. Дивним чином в ній уціліли, вивітрювані, звичайно, в ранішому віці, майже дитяча безпосередність, ненаситна жага пізнання.

Уміння її слухати сміливо можна б наректи мистецтвом. Не мало нічого спільного з простенькими, легко розпізнаваними карнегіанськими фінтами маскування байдужості. Проявлялось не робленою увагою, не поверховим солом’яним палахкотінням, а цілковитим поринанням у сприйняття, напружено всотуючою увагою усього єства.

Разом із тим, якщо мене, особливо напочатку, надто заносило на манівці красномовства, Інна, вловивши щонайменший елемент повітряних замків, готова була зрізати іронією. Нетерплячий, безкомпромісний погляд вимагав своєрідного, істинного, лакмусовим папірцем перевіряв на нефальшивість. Пустопорожніх балачок не зносила — аби не вдарити обличчям у твань, вимагалось постійно здиратися вгору, удосконалюватись.

Виявляючи безумовний інтерес до моїх розповідей, зі свого боку вона обрала тактику загадковості, уникання конкретики, вельми вибіркового посвячення в особисте.

— Нікудішній оповідач, — таємниче всміхаючись, ховалася за відмовку — безумовно, лиш хитрість, правило гри. Нечасті, важкопрогнозовані спалахи відвертості засвідчували уміння викладати стисло й образно.

Безжально відбивала ця дівчина (“Начулася їх аж забагато!”) бажання дарувати їй компліменти:

— Як писав класик, в людині усе має бути прекрасним, чи не так? Виходить, щось гидке — це відхилення, хороше ж — закономірність. Пощо тоді зайве про нього розводитись?

Трималася просто, але з надзвичайною гідністю.

Якось, позасвідомо, без попередження, я потягнувся рукою, аби зняти крихітний, що бозна-коли спустився на її волосся, листочок. Витлумачивши жест по-іншому, Інна різко відсмикнула голову, відкинулась, повищавши, і зблиснула таким кинджальним, погрозливим, як у готової до кидка змії, поглядом, що він (поки перелився, коли зрозуміла безвинність заміру, у вибачливо-лагідну усмішку) вкарбувався у пам’ять назавше. Не складало сумнівів, що необережна спроба перейти певну межу завершить стосунки безповоротно:

— Тим, хто вважає, що їм усе можна, даю одкоша негайно.

Стійка індивідуальність дозволяла нехтувати численними шпичаками житейських умовностей.

— Чи не бентежить Вас, — поцікавився якось я, — що стоїте отак, відкрито для всіх очей, із невідомим, з обручкою на пальці, чоловіком? Адже до жіночої поведінки громадська думка особливо прискіплива.

— Звикла керуватися власним розсудом, — обурилась, — і не маю наміру під когось підлаштовуватись.

Запитання, певне, було зайвим. Рідкісність наших зустрічей виступала надійним захистом від пересудів. До того ж, Інна належала до розряду дівчат, які, анітрохи не втрачаючи в комунікабельності, самим лише видом здатні перекрити шлях будь-яким нечистим зазіханням. Міг мимохіть підмітити, наскільки трепетно, упокорено навіть, ставляться до неї ті, з ким бувала щоденно.

Разом із тим, зауважував, що їй не надто затишно між людей:

— Дивуюсь, як одноманітно, ні до чого не прагнучи, може існувати більшість. Я так не вмію й навряд чи коли навчуся. Видається — у мене якесь особливе, відмінне від інших, призначення. Намагаюся відшукати його, але не знаходжу, — запевняла розпачливо, ледь не із відчаєм.

* * *

Постання, паралельно з вільнюським, осередків українства ще у п’ятьох містах Литви(35) вимагає їх організаційної злуки.

Лишень пізньої осені, коли землю торкнули паморозки, а листя кленів всуціль побагряніло, завершуєм підготовку до Установчої конференції.

...Позаду сцени святково прикрашеного актового залу музичної школи імені Чюрльоніса — вертикальні жовто-зелено-червоне та синьо-жовте полотнища. Чи не більше, аніж делегатів, прибуло гостей — з України, інших радянських республік, Польщі, від національних товариств та офіційних інституцій Литви.

Промовляють помітніші особи Громади, заїжджі її симпатики. Насичені змістом — як завжди, коли усе щойно закладається — виступи, щирі напутні побажання, подарунки.

Обговорюємо Статут та Програму, резолюції.

Збереження національної самобутності. Відродження рідної мови. Розвиток української культури у Литві. Толерантне ставлення до устремлінь литовців. Підтримка ідей Народного Руху. Допомога землякам, що потрапили в скруту. Передача духовної спадщини дітям.

За моїми, дещо ідеалістичними, наполяганнями, у Програмі згадано: ізольовано розвиватися неможливо, треба знаходити час і для популяризації світових культурних досягнень.

Згідно зі Статутом — геть набридлий централізм! — Громада стане конфедерацією рівноправних осередків. Не без дискусій схвалюємо переслідувану на Батьківщині символіку: синьо-жовтий прапор, герб Тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна!” Оплесками вітаємо телеграму з Києва: прийнято Закон про державний статус української мови.

Завершується офіційна частина в нічній темряві, при світлі свічок — молебном на могилі Якова Головацького.

Наступного дня — доволі солідний концерт. Окрім своїх, неоднакових за рівнем, мистецьких сил (помітно виділяється досвідчений сімейний ансамбль з Мажейкяй(36)), конференцію вітають дитячий оркестр музичної школи, хор ветеранів, дівочий квінтет зі Львова, фольклорний, що використовує прадавні інструменти, колектив з Ленінграда, окремі артисти й поети.

На закінчення — похід розтягнутою на сотні метрів колоною, з прапорами й піснями, до шевченківських місць. Прилучаються вільнюсці, випадкові заїжджі земляки, кореспонденти. Це наш день, наш тріумф. Ми є, ми існуємо, ми вже не розчинимось у навколишньому литовсько-польсько-російсько-білоруському морі!

* * *

За конференцією — перевибори у Вільнюському осередку.

Перший наш лідер здолав велетенський обсяг роботи, відіграв основну роль у заснуванні й становленні товариства. Але, крім феноменальної працездатності, відзначався ще й феноменальним невідчуттям реальних людей. Місія його несамохіть завершена.

Впрягатись у гарбу головування — встигли помітити, з якими затратами часу і нервів воно пов’язане — не поспішає ніхто.

Збори висувають двох — у тому числі й мене — кандидатів.

За результат голосування особливо не хвилююсь: поряд — претендент інтелігентний, досвідчений, повний сил. Поліглот, давній житель Литви, не переобтяжений сімейними обов’язками. Я переконаний — лише йому слід очолити осередок.

Та не встигаю оговтатись, як мушу приймати вітання з практично одноголосним обранням.

Рішення таке виходить за межі мого розуміння. Оскільки ніколи не мав бажання й наміру кимось або чимсь керувати, перша реакція — категоричний спротив.

Але як відмовити людям, котрі дивляться на тебе з такою надією?

У новообраній Раді осередку виявляюсь єдиним, кому не сповнилося тридцяти.

* * *

З часом ми з Інною почали домовлятись про зустрічі заздалегідь.

Інколи вона, на моє прохання, прихоплювала зі своїх невичерпних, схоже, запасів ту чи іншу коробочку слайдів. Щоби не тратити коротких хвилин побачення, я брав їх, супроводжених лаконічним коментарем, із собою, аби переглянути на дозвіллі.

Одного разу добірка могла виявитись середньоазіатською: мечеті, мінарети, верблюди, щедротні розсипи східних торговиськ. По таких звичних атрибутах — химерні бліді солонці, висохлі річища, моторошно зацепеніла, простягнута за горизонт, пустеля. На лоні цього марсіанського пейзажу — Інна посеред яскравої зграйки жилавих, обсмалених сонцем, з прилиплим до лоба волоссям, юнаків і дівчат, що пригнулися під вагою велетенських (“усю воду тягли на собі”) рюкзаків. Перехід через Каракуми.

У наступній партії — низько нависле небо, вкриті цупкою, приземкуватою рослинністю річкові береги, лискучі у сонячних променях (“тут просковзнули на волосинку від загибелі”) пороги. “Недавно повернулась. Казкова подорож!” — Карелія.

Звісно, широко було представлено найпопулярніший регіон гірського туризму — Північний Кавказ.

Завдяки поїздкам закордонним (у складі будзагону, до надбаних в інших походах друзів) виникали серед кадрів парки, галереї, старовинні замки Чехословаччини, Східної Німеччини, бескеття Татр.

Що ж до місць ближніх — бездонна прірва. Литва, Латвія, прилеглі райони Білорусії: незчисленні ріки, річки, протоки, озера і озерця, зелені, що ними пробираються байдарки, тунелі (“Улюблений вид туризму — водний”), темні лісові нетрі, вітрила над Балтикою, піщані хребти дюн, віндсерфінг на тракайських озерах, білі килими весняних анемон, неторкнуті суничні галявини, осіння грибна розкіш, поорані лижами засніжені поля... Упору пізнавати географію в деталях.

Коли встигала ще і вчитися, працювати? Відкривши чергову коробку: нерівні закіптюжені стіни, вихоплені з темряви відблисками смолоскипів обличчя. Мою співбесідницю ледве розпізнати у спущеній до очей касці спелеолога.

Пересичений такою розмаїтістю, я поцікавився:

— Інно, а з парашутом Ви, часом, не пробували?

— Чом би й ні, — лунала удавано простодушна, супроводжувана ледь проступаючою усмішкою, відповідь. — Завжди марила небом. Жаль, — посмутнішала, — завершити заняття в секції не змогла. Так склалось.

Рідкісна невгамовність, невпинні мандрівки, переміна занять виступали формою виходу понадмірно закладеної незужитої енергії:

— Хочеться якнайбільше пізнати, випробувати себе, об’їздити увесь світ — довкіл стільки цікавого, стільки краси!.. Але мешкати могла б тільки у Литві.

Ніхто із моїх знайомих, тим паче дівчат, такого різноманітно активного життя не провадив. А список далеких і близьких вилазок Інни неухильно поповнювався. Користаючи з кожної можливості, вона куди-небудь вирушала:

— Важко всидіти на одному місці. Мушу хоч вряди-годи ковтнути простору.

Я ж, заморочений нескінченною, без передиху, громадською діяльністю, чи не важче усіх негараздів переживав розлуку з природою. Ностальгічно згадувались часи, коли можна було запросто, закинувши рюкзака за плечі, гайнути з безтурботною ватагою у Карпати.

Часто, відбувши за вихідні одне або кілька нервозних, шумливих, від котрих голова кам’яніла, зібрань, насидівшись потім до мерехтіння в очах за дисплеєм, перестрівав Інну — відсвіжілу, радісно-збуджену, насичену чистим лісовим духом, інколи навіть (що засудив би прискіпливий естет) з ледь присохлими подряпинами чи й синцем на руці чи на литці. Зрозуміло, ми вдосталь мали про що наговоритись. Зустріч така сприймалася, мов цілющий ковток джерельної води, промінчик, що потрапив у серце.

При всім тім, я був нікудишнім партнером у побаченнях. Легковажив навіть рідкісно дарованими хвилинами. Часом литовська дівчина лише намірялась, здається, розкритись, сповістити щось особливе, значуще, а вічний, невблаганний цейтнот уже підштовхував мене, змушував прощатися й бігти далі, навздогін за черговими, минучими, невідкладними начебто, справами.

* * *

Беруся до нового обов’язку — головування — сторожко, нерішуче. Набиваю ґулі там, де людина з досвідом керівництва їх уникла б. Бракує, насамперед, наполегливості у відстоюванні власної думки, твердості руки. Не вмію наказувати: аніж доручити роботу комусь, легше виконати її самому.

Значно більше, окрім іншого, тепер вимагається подорожувати бюрократичними інстанціями і, що особливо марудно, вовтузитися з паперами.

Стратегія взаємовідносин із урядовцями така. Оскільки українці, сплачуючи податки, нарівні з усіма громадянами трудяться для блага Литви, можем законно розраховувати на якусь частку з держскарбниці і для наших національних потреб. Теоретично, на високому рівні, це знаходить, як правило, розуміння, а от на шляху до реалізації доводиться стрічатись і з об’єктивними перешкодами, і з ввічливим саботажем.

Та, хоч ми не завжди до кінця вдоволені ставленням властей, демократичність прибалтійських традицій безсумнівна. В Російській, скажімо, Федерації, де українців, тільки офіційно, мільйони, про таку, як у крихітній Литві, увагу вони і не мріють. Претензії, у більшій мірі, маємо висувати до себе: не здатні, як слід, згуртуватись, домогтися свого.

* * *

Лідерів національних організацій часто запрошують на різноманітні форуми. Ледь не щовихідних є нагода куди-небудь поїхати.

Брати участь у помітних, інформативних, багатолюдних подіях чи морочитися в цей час з недосконалими, мало кому відомими, значно менш цікавими своїми підлеглими? Дилема ця, думаю, поставала перед кожним головою.

Намагаючись знаходити компроміси — бо як не прийняти, наприклад, запрошення на конференцію щодо державності України в Юрмалі(37)? — схиляюся більше до другого. Зауважив уже, скільки “вождів”, повіривши у власну непогрішимість, захопившись масштабними проектами, погоріли на втраті контакту з рідним колективом.

* * *

Іще періодично дописую статейки про справи Громади до литовських, українських газет. Надсилаю й у віддалені — до Канади, Австралії — краї. Друкують, зазвичай, безвідмовно.

Із поширенням розголосу до нас частіше приїжджають митці, письменники, барди. Приймаємо ансамблі — і професійний, титулований, знаний за морями-океанами, і молодий, ледь оперений, задерикуваті учасники якого щойно встали зі шкільної лави.

На католицьке Різдво знову дивуємо литовців вертепом. Львів’яни не тільки виступають перед Громадою, а й встигають, даючи фрагменти спектаклю у місцях скупчення публіки, здійснити багатокілометровий рейд святковим Вільнюсом.

Справи налазять одна на одну, як крижини у льодохід. В перенапруженому, що став уже звичним, ритмі, аби зробити щось одне, доводиться відмовлятись від іншого, жертвувати малим заради більшого.

Чи не перед кожним заходом у якусь мить ввижається: провал, ганьба, усе зривається, летить шкереберть. Скільки разів подумував сам, чув від товаришів: проведемо ще цей концерт (вечір, свято), відпровадимо гостей, і — край, нема більше сил, хай воно западеться!

Але щось-таки, урешті, вдається. Щось примушує підійматись, продовжувати, знаходити, як на довгій дистанції, нове дихання.

Дні згорають, ніби в доменній печі, тижні тільки миготять. А озирнувшися, думаєш — невже можна стільки встигнути?

* * *

Чого мені досі таланило уникнути — це громадського хору. Неодноразові запрошення відхиляв під різними — доїжджати через усе місто, невисокої думки про свої здібності — приводами.

Упередження до колективного співу виробила школа, де приневолювали розучувати щось про щастя під червоними зорями. Подальші вправи не йшли далі підтягання за святочним столом.

Теперішні вмовини друзів таки заганяють — “хоча би для кількості” — на репетицію. Почуваюсь, як і слід було чекати, незатишно. То мугикаю під ніс, то перекрикую інших. Не потрапляю у ноту, зіскакую з голосу на голос. Наражаюсь на заслужені кпини гострих на язичок хористів.

Але ж у репертуарі не мертвонароджена тарабарщина, а піднесене “Боже великий, єдиний”, розлоге “Реве та стогне Дніпр широкий”, задушевне “Копав, копав криниченьку”.

Ущільнивши й без того напружений розклад, наполегливо відвідую заняття невеликого ще, малозлагодженого гурту. Урешті, несподівано для себе, здобуваю не останнє між перших голосів місце.

Любов до української пісні привабила до хору людей вельми відмінних переконань та характерів: від студентської молоді до бабусь пенсійного віку. Добираючи приблизно однакову кількість творів політично нейтральних (нецікавих для одних) і патріотичних (“петлюрівсько-бандерівських” для інших) вдається утримувати непростий, строкатий колектив разом.

Поряд із дорослим, розвинувшись з уроків музики в недільній школі, виникає й співочо-танцювальний гурток дитячий.

* * *

Під Новий рік українська “Свобода” задумала влаштувати розмову в прямому ефірі осередків діаспори із Заходу на Схід: Торонто — Вашингтон — Лондон — Париж — Мюнхен — Прага — Варшава чи щось у такому дусі. Запланували включити і новопосталі на території Союзу організації. Вибір припав на Вільнюс і Москву, а серед вільнюсців — на мене.

Коли призначений для сеансу зв’язку час добігав до кінця, дружина сповістила, що вивільнився спільний душ. “Як не скористатися ним зараз, — вирішив я, — то можна, чого доброго, у цьому році і не помитись. А з дзвінком, либонь, щось не злагодилось”.

Ледве устиг намилити голову, почув відчайдушний крик: “Мюнхен на дроті!” Обмотавшись рушником, цюркочучи навсебіч водяними патьоками, рвонув до апарата. Задихано, тамуючи сміх, заволав у слухавку:

— Добрий вечір з Вільнюса! Щиро вітаю з Новим, тисяча дев’ятсот дев’яностим роком земляків в усіх країнах, на усіх континентах! Бажаю...

Одним духом, кваплячись змити з очей пекучу піну, відтарабанив кілька хвилин імпровізованої орації.

— Чули, чули твоє поздоровлення, — ділилися потім радіослухачі, у тому числі й з України. — Воно було найдинамічнішим.

Знати би їм, що крилось за тою динамікою!

* * *

Під лютим, несамовитим вітром проходив гігантський, викликаний візитом найвищого московського гостя, мітинг підтримки курсу компартії Литви на незалежність(38).

Тут стрінувся з Інною — вона підійшла, зауваживши наш прапор. Ділячись враженнями, якийсь час вертались від Кафедральної площі поряд, підштовхувані з усіх боків виром так само збуджених, дієво-радісних людей. Почув од неї те, що чував не раз від багатьох литовців:

— Дякую, що ви тут! Дякую, що це робите!

* * *

Ігноруючи лукаві благання та недвозначні погрози генсека, бунтівні комуністи спокійно, неухильно, класично по-литовськи, вийшли таки (змінивши і самоназву) зі складу КПСС.

Вчинок цей завдав більш аніж серйозного удару планам “перестройки” Союзу. Зрозуміло, що стосунки республіки з Центром відтоді не поліпшились.

* * *

Якось, увімкнувши мимохіть телевізор, натрапив на сюжет про американські служби правопорядку.

— Що найтяжче у вашій роботі? — діймають журналісти досвідченого поліцейського. — Погоні, перестрілки з гангстерами, боротьба з мафією? Чи проституція, наркоманія, підліткова злочинність?

— Дурниці, — каже, натужно всміхнувшись прямокутним обличчям, коп. — Усе це забавки. Найтяжче — спиняти подружні сварки.

Так само, якби мене, керівника осередку Громади, запитали, що вимагає найбільших зусиль, відповів би: внутрішні чвари. Головний ворог, виявляється, не у сторонніх посяганнях, не в прогнилих тоталітарних структурах, а усередині нас.

“Чи існує на світі публіка, — думалось часом, — така ж схильна до розбрату, як українці в діаспорі?”

З енергією, що — спрямуй її в інший бік — дала б результат визначний, ми здатні роздмухувати дріб’язкові непорозуміння до неймовірних розмірів. Невдалий жарт (як трапилось на відзначенні Нового року), недоречний вислів, косий погляд, навіть якась прихована, що не має логічного пояснення, неприязнь, можуть стати причиною затяжного, виснажливого конфлікту.

Ті ж, хто зробилися ворогами, несуть свої болі й образи, з усіма, іноді найінтимнішими, подробицями, на суд до голови. Мусиш терпляче мирити, втішати, розраджувати. Неврівноваженому годі за таке й братись.

Удається, не виключивши жодного, вберегти Громаду від розколів. Та лише той, хто пройшов через подібне, може знати ціну хисткої рівноваги.

* * *

На Україні до Дня Незалежності й Соборності, за зразком “Балтійського шляху”, організують живий ланцюг від Києва до Львова.

Солідаризуючись, накреслюємо свій: від Шевченківської, на стіні університету, дошки до Кафедрального собору.

Сніг із дощем розмиває, а вітер безжалісно рве плакати, що коштували декому безсонної ночі. Незважаючи на негоду, прийшли, встали з прапорами й гаслами на підтримку України, немало литовців, а також білоруси, молдавани.

Спершу поряд із дошкою, потім біля Собору, проводимо, висвітлюючи історичний бік події, короткі мітинги.

На наш подив, ця, далеко не найпомітніша, акція Громади отримала широкий, як жодна інша, розголос. Про вільнюський ланцюжок, поряд із українським ланцюгом, багатократно сповістили найрізноманітніші масмедіа.

* * *

Проблеми мої заплутались раптом у безнадійні вузли, неприємнощі сипались, наче з рогу достатку. Скупчене воєдино, наклавшись на задавнене психічне виснаження, це породжувало гадки щонайчорніші, створило відчуття дна прірви, звідки не видко було, а головне, не хотілось шукати виходу.

Глухого пізнього вечора, коли розпука досягла, схоже, краю, неждано задзеленчав телефон, і з трубки виринув знайомий, одмінений шумами й потріскуваннями, голос:

— Мені здалося, з вами щось трапилось. Чи все в порядку? Не приховуєте?

Миттєво, обмінявшись кількома фразами, ми бачились з Інною удень. Ні про що серйозне не йшлося: ділитися прикрощами не дуже в моєму характері. Яке шосте відчуття допомогло їй вгадати не розпізнаний ніким іншим стан? А якщо й відгадала — що їй, власне, до нього?

— Справді нормально? — перепитувала. — Ну, слава Богу! Держіться, все буде гаразд! — запевняла оптимістично, переконано.

Безрозсудний, позбавлений жодної вигоди, вчинок, сповнений співчуття, співпереживання тон коротких, з глибокими паузами, речень, розбили погибельний хід думок, змусили глянути на світ іншими очима. Вловивши просвіток попереду, я здолав стресовий бар’єр, почав потихеньку видряпуватись.

Ще кілька днів тіло видавалось порожньою, в якій самотньо підстрибує начинене голками серце, оболонкою, руки й ноги теліпались, ніби у ганчір’яної ляльки. Але впевнено, настійно клопотався, розплутуючи один вузол за іншим.

Терзало почуття вини — увижалось, мій біль увібрала в себе дивна, непередбачувана дівчина, котра прилучилась з тих пір до кола найближчих людей на світі.

* * *

Громаді віддавна дошкуляє невизначеність релігійна. Як довго можна дарувати специфічній тематиці обмежений час засідань або стрічатися на квартирах?

Поміж численних недіючих вільнюських храмів кілька мають стосунок до українців. Усі перебувають в надзвичайно запущеному стані: у одному — склад, в іншому — підсобні приміщення овочевого магазину, ще у однім — ремонтні майстерні.

Найпривабливіший — зведений ще у шістнадцятому сторіччі князем Костянтином Острозьким храм Пресвятої Трійці, де провадив діяльність канонізований Ватіканом Йосафат Кунцевич.

На будівлю, що протягом віків не раз переходила з рук до рук, претендують і білоруси, і поляки, і, особливо, Російська православна церква. Представницька група литовських діячів опублікувала звернення, щоб повернути його уніатам.

Віруючі уніати, або греко-католики, є, хоч і поодинокі, між нас. На засіданнях Громади довго обмірковуєм: чи вступати у боротьбу? Хіба жменьці людей під силу така серйозна справа?

Попрохавши ключі в університетській канцелярії, заходимо оглянути застиглу між колишніх монастирських корпусів церкву. Що лишень не розташовувалось тут — госпіталь, спортзал, фізична лабораторія... Бетонну підлогу пощерблено кріпленнями станків. На понівечених стінах де-не-де проглядають фрагменти розпису. В підвалах моторошно біліють кістяки древніх поховань.

Пробуємо співати з хорів — дивовижно потужна, чиста акустика! Вузенькими, крученими сходами здираємось під самий купол. Розлітаються, налякані сірниковим вогником, кажани, пурхають в обличчя очманілі голуби. Обмацуєм фігурні вигини стін, столітні, ледь підточені плином часу, балки. Наскільки добротно, на совість і радість, вміли колись будувати!

Урешті, рішення визріває. Домовляємось, що помагатимуть усі — незалежно від віри й переконань — члени Громади. Ініціативна група збирає необхідну кількість підписів.

Підтримую це починання — друкуючи документи, навідуючись на прийом до посадових осіб — хоча б із симпатій до так довго й криваво переслідуваної греко-католицької церкви.

Відтак, проходячи Старим містом, важко уже не звернути під арку, щоб помилуватися величною спорудою, помріяти про ще один осідок українства.

* * *

Є на карті Литви куточок, де суцільно-зелене лісове тло особливо густо скроплене блакитними росинками озер, помережане синіми прожилками річок. Це північний схід: Зарасайський край, Ігналіна — назви, які немало про що говорять любителям мандрів.

Земля, поорана льодовиком, примхливо горбиться тут, наче звивини людського мозку. Могутні дерева, впритул підступивши, задивились у темні озера. Та скільки не вдивляйся у тиху, прозору воду — далеке дно навряд чи розгледиш. Зате побачиш, як небоязко, білим чудом, випливе із очеретів лебідь, зблисне над хвилею сріблястий бік величезної рибини, сторожко вийде з вранішнього туману на водопій косуля. Рідкісне житло тоне у всеохоплюючих обіймах суцільної буйної зелені. У безкрайньому світлому лісі глушить кроки податливий, м’який, як перина, килим трави і моху. Людський крик видається комариним писком, сама людина — дрібкою у підніжжі чогось урочистого, незмірного, позачасового. Навіть недалеке сусідство атомної електростанції не змогло порушити одвічного спокою й первозданності.

Саме у цьому погідному, зачаклованому краї зросла Інна. Зовнішність її увібрала щось від висоти й прямизни його сосон, незреченних таїн заповідного пралісу, чистоти води і повітря. Недарма, описуючи ці, звані іще литовською Швейцарією, місця, скрикнула Саломея Неріс: “Ну, а які там дівчата — от де знайдеш наречену!”

Інна уникала тем особистих, розповідей про своє минуле. Декотрі деталі, нерідко послуговуючись хитрістю, щастило, одначе, вивідати.

“Назвати мене спершу хотіли Еглє. Це моє друге, при хрещенні, ім’я”.

Еглє (Ялинка) — героїня найдовершенішого, широко знаного у світі, витвору литовського народного духу: “Еглє — королева вужів”. Це одразу дало привід запідозрити тісну сув’язь Інни зі старовиною.

Так воно й виявилось. “Мені поталанило. Бабуся переповіла усі, начебто, які є, литовські казки. Знала безліч повір’їв”.

Від Інни довідувавсь я про персонажів литовського фольклору: пролітаючих у вечірньому присмерку вогненною стрічкою, здатних обернутися котом, півнем чи жердиною, айтварасів, схожих на них каукасів, знадливих і небезпечних довговолосих лісових красунь лаум, підступних, здатних задурити голову недосвідченому подорожньому, вяльнясів, злих і жорстоких раган... Міфічні створіння, що кишать навколо сільського жителя, виявили разючу схожість з українськими: рагана — з відьмою, вяльняс — із чортом, лаума — з мавкою.

* * *

Так само вибірково проривались відомості про подальший життєвий шлях.

“Мама працювала сільським фельдшером. Через це сім’я кілька разів переїздила з місця на місце. В школі доводилося вивчати то англійську, то німецьку. Під кінець опинилась у фізико-математичному класі. Тому й подалася до Каунаського Політеху”.

“Батьки давали повну свободу, ні в чому не обмежували, не контролювали”.

“Скільки себе пам’ятаю, була надзвичайно горда й незалежна. Хтось образить — не заплачу, нагримають дорослі — не попрошу вибачення. Зціплю зуби й мовчу, хоч би що. Мама частенько казала: «Старша донька росте нормальною, а менша — не від світу цього. Завжди надибає неприємнощі»”.

“В молодших класах до школи ходили за п’ять кілометрів. Поки доплентаємось додому — куди лишень не заносило! Я була заводієм, натхненником шибеників”.

“Одного часу над усе подобалося дряпатись по деревах. Було своє, улюблене, — могла не злазити з нього хоч цілоденно”.

“Навчання завжди мала за іграшку”.

“Десь у сьомому в мене раптом закохався увесь клас (тому, видно, — поспішала додати, — що опинилась єдиною литовкою серед поляків). А мені ніхто всерйоз не припадав до вподоби — завжди чогось бракувало”.

“Взагалі, у мене закохувались часто. Мені ж це дається важко”.

“Якось подруги вирішили навчити мене палити. Привели в затишне місце, засмалили насолоджено, дають спробувати. Мені зробилося смішно з них, та й по всьому”. (Треба зазначити, що для Прибалтики жіноче куріння — звичне, повсюдне явище).

“Завдяки колючому характерові й здібності до малювання, скрізь ставала художником-карикатуристом стіннівок”.

“У старших класах на канікулах підробляли, охороняючи ліс від пожежі. Сидиш на вишці, що на вершині пагорба, поруч телефон, книжка на колінах. Ліс шумить, колихається, ніби зелене море. Бачиш згори пташині гнізда. Якщо, розслабившись, довго дивитися вниз, здається, ніби повільно, похитуючись, пливеш, як у човні, понад деревами. Спізнаєш таке — нічого в житті більш не треба”.

“В мені часто звучить, відповідно до настрою, мелодія. Причому настільки виразно, що чую партію кожного інструмента. Як жаль, що не знайшла часу засвоїти ноти, — ану ж удалося б записати?”

* * *

Може, мені так легко було з Інною тому, що ранні літа — коли закладається фундамент особистості — у нас протікали схоже. Мене також оточувало середовище буколічне. Не бракувало захоплюючих блукань із шибайголовами, придумування назв відкритим у лісі озерам, дряпання по деревах. Чи звідав, узагалі, дитинство той, хто прогавив цю вольницю?

Та далі, на жаль, аналогії закінчувались. Не було кому ввести у світ фантастичних переказів — моїй Батьківщині зі збереженням їх поталанило менше. Шкільні та подальші роки минали в кам’яних лабіринтах, які ніколи не зміг полюбити з такою ж силою. Село — далеке, малозрозуміле — назавжди лишилось прекрасним Ельдорадо, недосяжним, ваблячим спомином.

Подібний розрив завважував і на Україні в цілому. Як часто сільський її мешканець, ледь зачепившись у місті, вже кпить зі свого минулого, зрікається мови, знати не хоче вчорашнього оточення!

Донісши свою розщепленість аж до далеких країв, до народу, що теж має репутацію селянського, побачив, не без заздрощів, інше. Литовські містяни, у тім числі інтелігенція, ніяк не поривають із корінням, вважають обов’язком плекати звичаї й мову. В культуру їхню, у той же час, органічно вплітаються і найновіші, ультрамодерні віяння, а витвори її, цілком народні за духом, світ може сприймати, як авангард, — взяти хоча б славетний вільнюський молодіжний театр(39).

Чи не ця от злютованість дозволяє їм так міцно триматися тепер, у пору випробувань? Чи не від пошани до свого, яким би скромним воно часом не виглядало — і загальнозвісна стриманість, що не дозволяє кидатись від надмірного самозвеличення до повної самозневаги, і непохитна, змушуюча почуватися приниженими навіть поневолювачів, гідність?

У Інні я міг наочно спостерігати приклад такої внутрішньої цілісності. Не знаю, у що це їй обходилось, але поєднувала органічно, начебто зовсім безболісно, неторканість природи із вписаністю у цивілізацію. Живучи в республіканській столиці, володіючи найсучаснішою професією, зуміла уберегтися від цинізму, змеханізованості, виглядала настільки спорідненою з лісами, озерами, що здавалась невід’ємною часткою, плоттю їх.

У полі мого зору постійно знаходилась предостатня кількість молодих литовок — зокрема, ціла їхня команда програмувала у нашому бюро. Національні, у них мовби розпилені, риси у Інни проступали згущено, концентровано.

Ні на кого зі знайомих особливо не схожа, вона, попри це, здавалася еталоном, інші ж — сумними відхиленнями від норми. Чи у нашому, як зазначав немало хто, світі норма дійсно може існувати лиш у формі аномалії?

Саме через Інну найповніше відкривав я для себе литовський характер. Не так, власне, характер, як душу Литви — цієї близької й загадкової республіки, чий картографічний обрис якийсь дивак порівняв із людським серцем.

А її постава! Не раз, бувало, думав: народові, жінки якого здатні отак тримати голову, за успіх визвольних змагань хвилюватись не варто.

* * *

Після того, як на виборах до Верховної Ради дружно підтримали кандидатів від “Саюдіса”, іще не повністю сформований Парламент негайно проголосив відновлення незалежності(40).

Рішення мало ефект вибуху бомби. Захлиналися в осуді Москва та її підгавкувачі. Збоку, напевно, здавалось, що у Литві діється казна-що. У нас же становище виглядало на диво мирним.

“Невже це, — приходила думка, — уже незалежність, а навколо й на крихту нічого не змінилось: той же нудний дощик крапає у ті ж сірі калюжі?”

Подія минула настільки спокійно, ніби сама собою, тому, мабуть, що збіглась із бажанням та очікуваннями більшості населення.

Громада ж зустріла її, святкуючи Шевченківські дні, прикрашені цього року надзвичайно обдарованою чотирнадцятилітньою співачкою з Києва.

* * *

Проходять вибори до Рад усіх рівнів і на Україні. Роль Вільнюса для неї укотре зростає: посилено друкуються газети, летючки, плакати, найрізноманітніші пропагандистські матеріали.

Поряд із розгорненою “Саюдісом” тотальною агітацією, можливості опозиції української неспівмірно мізерні. Партапарат чинить перешкоди, не рахуючись з правилами. Та чи не тому може він так нахабніти, що почуває слабкість суперника?

Навіть по відгомону тамтешніх подій помітно, наскільки розпорошені, нескоординовані демократичні сили. От коли далася взнаки нестача організаційного, так властивого литовцям, хисту!

Маючи незаперечний козир історичної правоти, українські демократи неспроможні його реалізувати.

Не виробили єдиного плану: поборюючи одне одного в котромусь із округів, сусідній лишають незаповненим. Сп’янілі від перших успіхів, розраховуючи, що піднесення триватиме нескінченно, уже захоплюються міжусобними чварами, віддаються в гарячу пору стороннім акціям. Боляче дивитись, що ключові особистості, світлі голови поглинуті рутиною: наприклад, прибувши, як кур’єри, перегинають тираж віддрукованих газет.

Але найдивовижніше стикатися з нерозумінням унікальності шансу. Іноді, поспілкувавшись із рухівцями, які, не жаліючи сил, намагаються провалити хоч одного номенклатурника, через годину вислуховуєш наступного, славнозвісного гостя, що категорично заперечує саму можливість участі у виборах до “нелегітимних, запроваджених більшовиками” Рад. А шлях приходу до влади пропонує куди фантастичніший від комуністичних утопій.

Коли ж дим баталії, що принесла демократам четвертину з лишком парламентських місць, розвіявся, чуємо на зібраннях Громади: “Під силу було досягти більшого. Народ виявився прихильнішим, аніж ми думали”.

Гай-гай! Талі води, оминувши непідготовлену турбіну, розбіглися незворотно.

* * *

Уперше я зважився поцілувати Інну через дуже немалий час після нашого знайомства.

Власне, чи поцілував? Просто, бажаючи успіху на чекаючому її того дня панічно лячному для всіх дівчат іспиті — з керування автомобілем — легенько торкнувся губами тонюсінької еластичної шкіри поблизу ока.

Інна рвучко відсахнулась, і, зашарівшись, пропекла нерозуміючим, осудливим поглядом. Без слів розвернулась і, чітко відбиваючи туфельками ритм, подріботіла вгору по сходинках.

Та перед тим, як щезнути за поворотом, озирнулася ще раз і осяялась таким потужним, неконтрольованим спалахом радості, що той, поєднавшись з тремтким передекзаменаційним збудженням, витворив чарівну, найпрекраснішу в світі, усмішку.

А за кілька миттєвостей із тих же сходів уже шаркали величезними грубими чобітьми огрядні, з ніг до голови обляпані сірими цятками (десь нагорі вівся ремонт) штукатури чи то маляри, з гуркотом волікли якісь незугарні відра й ночви, діловито перелаювались кострубатою, неперебірливою мовою.

Зазначу для порядку, — хоча, чи варто? — що жахний бар’єр був подоланий Інною з єдиної спроби.

* * *

Зневірившись у словесних напученнях, Москва вдалася до нової тактики — скорочення поставок Литві декотрих видів ресурсів, головно енергоносіїв(41).

Затія, певна річ, виявилась — як і все, роблене Центром — безглуздою. Зазіхання на недавні здобутки іще більш консолідувало незалежницькі сили.

— Чи не зігнемося, не відступимо? — запитували на мітингу вожді “Саюдіса”.

— Ні! — тисячеголосо гриміла відповідь.

* * *

Перші дні блокади пройшли нервово. Повсюдно розшукувались резерви економії.

Міняли режим роботи підприємства. Налякались автомобілісти (довелося спостерігати волейбол, влаштований дітьми на пожвавленій зазвичай вулиці). У прямому радіоефірі патріотично налаштована жіночка благала ведучих закликати її чоловіка перекривати під час гоління кран із гарячою водою.

Невдовзі острах розвіявся. На побутовому, в усякому разі, рівні впливу блокади майже не відчувалось. Життя поверталося в буденне, налагоджене русло.

Зате близько до серця сприйняли вихватку проти волелюбних братів демократи України. Там розгорнулась широка, масова кампанія збору життєвих засобів для Литви. Часом здавалося, що турбота про когось для українців органічніша, ніж піклування собою.

Із західних областей переганяли колони з пальним. Проривалися крізь міліцейські кордони машини з допомогою від громадських організацій Сходу. Рядові громадяни, знаходячись у не меншій скруті, вважали обов’язком привезти хоч щось — кілограм цукру, пакет з медикаментами, кілька карбованців. Штаб “Саюдіса” бував паралізованим від українських, з подарунками, візитерів. Доходячи у нестримних виявах любові до самозабуття, самозречення, ті дивувались неадекватно стриманій реакції литовців.

Ніколи ще не приймали ми у Громаді стількох гостей, не проводили так багато концертів, зустрічей, як у ці весняні місяці. Блокада запам’яталась часом гордості за республіку, в якій живеш, за її нескорений народ, Парламент, що з несхибністю криголама прокладають собі та іншим шлях крізь тороси.

* * *

А найсильніш вкарбувався у пам’ять такий епізод. Під час максимальної політичної напруженості, відводячи доньку до дитсадка, підгледів, як розмірено, злагоджено, не звертаючи уваги ні на що, іде ремонт доволі периферійної доріжки. Робітники не лише бездоганно гладенько утрамбували асфальт, по ниточці вирівняли бордюри, а й не забули привезти і підсипати на поруйновані узбіччя свіжої землі, засадити її квітами. Ці крихітні, з прив’яло опущеними голівками, кущики чорнобривців, як ніщо, обнадіяли — урешті-решт Литва таки дасть собі раду.

* * *

Природа подарувала Інні ще й виняткову пам’ять. Потрібну інформацію засвоювала миттю, без повторення, не розуміючи, для чого користуватись записниками.

Бозна-коли, не помітивши, я прохопився перед нею датою свого народження. І от того дня, коли вдома накривався святковий — не стіл, а, враховуючи габарити кімнати, столик — задзеленчав телефон.

— Алло. Добридень. Це я, Інна! — мелодійно пролунало у трубці. — Дзвоню з автомата поблизу консерваторії. Хочу привітати вас із Днем народження! Бажаю здоров’я, наснаги, успіхів,.. — перераховував і перераховував зичення її щирий, збуджений голос. Здавалося, й телефонний дріт бринів, напнувшись струною.

Я ж, заскочений зненацька, сам не свій від утіхи, лише мурмотів здавлено: “Дякую... Дякую... Дуже дякую...”

Не вдаватися ж було до пояснень, що чекають розписані, щорічно незмінні, родинні, приятельські ритуали, заздалегідь передбачувані промови, стандартні тости. Що людина я скута умовностями, раб обов’язку і ніяк не зможу — забракне рішучості, характеру, волі — вирватись, махнувши на все рукою, з запрограмованого кола, полинути у царство Свободи, Несподіванки, Щастя... Ех, та що казати!

— Я у центрі, біля консерваторії, — ще раз, уже опало, повторила Інна. Я ж, малодушно, ганебно, вдаючи нерозуміння, німував, поки не діждав коротких, монотонних, траурних гудків.

Непокоївся: чи після такого стосунки наші не погіршаться, якщо не обірвуться зовсім? Заготував, без особливої надії, виправдання.

На мій подив, Інна сприйняла те, що сталося, легко. Витлумачивши по-іншому, заледве не вибачалась:

— Пусте! Сама винна, — зі спокійною усмішкою твердила на перепрошення, — не мала б поводитись так. Хотіла того дня зробити вам приємне: заготувала дарунок-сюрприз — і — знищила.

Така вже моя особливість — ставитись надто відкрито. А чуєш часто зовсім не те, на що чекаєш. Скільки щиглів по носі іще отримати, дурненькій, аби навчитися обачності?

— А розкажете, що то був за сюрприз?

— Нізащо! І не дзвонитиму без попередження.

Не у сюрпризові, звісно, річ. Я час від часу дарував Інні ті чи інші дрібнички. Не вони визначали характер взаємин.

Гірше — слова дотримала: надалі її чудесних, непередбачуваних дзвінків я не удостоювався.

* * *

За весну й літо кілька разів виїжджаю до Львова, де теж перемогли на виборах демократи.

Невимовно радіють люди. Депутати облради прибирають статусу національних героїв. Тріпочуть, де тільки можна — особливо розлогий над Високим Замком — синьо-жовті прапори.

Відкрилися відомості про комуністичний, на Західній Україні, терор. Жахливі експонати з енкаведистських катівень, зібрані на кількох історичних виставках, розказують про масові, довоєнних і післявоєнних років, мордування.

Обмотані колючим дротом, пересипані вапном, людські кістяки. Пробиті іржавими цвяхами напівзотлілі черепи. Нескінченні списки винищеної інтелігенції.

За давнім звичаєм злочинців усіх калібрів — від кишенькових злодійчуків до правителів наддержав — більшовики перекладали скоєне на карб своїх жертв. Розраховували, що кінці сховані навічно. Тепер віднаходяться свідки, документи. Як це перевертає свідомість!

* * *

Громада отримує змогу розширити світогляд і декотрих литовців. Учитель недільної школи привіз із ФРН (нас вже запрошують і туди) відеокасету про голод на Україні 32-33 років. Не надто сподіваючись на успіх — гадали, що мова, та ще й із заокеанським акцентом, стане нездоланним бар’єром — ми передали її на республіканське телебачення. Яким же було здивування, коли фільм не тільки зрозуміли, а й засипали редакцію листами, сповідями, проханнями повторити “Жнива скорботи” іще раз.

Нелегко було повірити глядачам, що за один тільки рік червона Москва виморила на Україні приблизно стільки людей, скільки проживає їх в усій підрадянській Прибалтиці.

* * *

Уже влітку Литва має нагоду віддячити за підтримку у дні блокади. На час канікул в місцевих сім’ях розселяються школярі з уражених чорнобильською радіацією районів. Кількох прийняли доброволиці з Громади. Вони ж узялися координувати акцію.

Прибувають і цілі дитячі садочки. Над одним, що його розташували в затишному лісопарку, беремо шефство.

Діти з поліської глушини — зіщулені, слабенькі, у скромних, вицвілих платтячках і костюмчиках. У більшості — серйозні відхилення в стані здоров’я. Попервах нелегко дивитися на них без сліз.

Того ж, хто побачив, тягне до цих крихіток ще і ще раз. Влаштовуємо ігри, читаємо казок, співаємо й танцюємо на лісовій галяві. Приносимо полуниці, іграшки, солодощі.

— Скажіть “спасібо”, діти, — навчає суржиком приїжджа вихователька.

— Не “спасіба”, а “дякую”, — поправляємо ми. Чужина навчила шанувати рідне слово. Прикро, коли спотворюють його ті, на кого ми мали б рівнятись.

За півтора місяці малюки, до яких ми встигли звикнути, помітно зміцніли й поправились. Також — сподіваємось — трішечки перейнялися й українськістю.

* * *

Невчутно для себе, стаю упевненим головою. Щотижнево проводячи зібрання, засідання ради, спілкуючись із сотнями найрізноманітніших осіб, остаточно збуваюся остраху. Прагну ставитися до всіх рівно, приймати такими, які є, підганяти структуру під людей, а не навпаки.

Помітив, як багато наділених чималими здібностями лякаються їх виявити. Досить легенько підштовхнути такого, допомогти зробити перший крок — і стрімко, дивовижно вправно піде сам, підштовхуючи вже інших.

Непросто з натурами творчими. Найлегше із артистами, майже неможливо — з художниками. З поетів практична користь мінімальна. Найактивніші, як і раніш, — інженери, технічна інтелігенція.

Зауважив, що запобігати перед литовцями, хоч і симпатизуючи їм, не варто, — губиться повага серед своїх.

Визначив, що в ідеалі треба б знаходитись увесь час трішки попереду колективу. Триматися нарівні — гальмуватимеш, надто рвонеш — втратиш контакт.

“Чи, маючи справу з відібраними за національною ознакою, а не особистими якостями, не збідню духовно свого життя?” — турбувало напочатку.

Виявилось, питання надумане. Знайшов у Громаді нерядових, самозречених, внутрішньо багатих, хоч, на міщанський погляд, трішки “зсунутих”, друзів. Захоплююсь ними — хто, заради ідеї, не розраховуючи на винагороду, тягне невдячну, чорнову роботу, хто в сутужну хвилину готовий підтримати, підставити плече. У цій виснажливій діяльності утверджується віра в людину, у стійкість того хорошого, що закладене в неї. Дивлячись на достойніших од себе побратимів, маю кого наслідувати.

Разом із цим, спостерігаючи, скільки талановитих, непересічних особистостей на Україні й поза нею відриваються від основних, до яких покликані, занять, жертвують часом, здоров’ям, приватними засобами, аби підвести з колін Батьківщину, не раз згадував дещо цинічну, в схожій ситуації, репліку Джойса: “Ірландія — свиня, що пожирає власних поросят”. Закрадалася єретична думка: чи не тотожні неволя зовнішнього примусу й неволя добровільного обов’язку?

Яке неусвідомлене щастя мають ті, хто, народившись, застає Вітчизну міцною й здоровою, хто може безжурно насолоджуватись дарами життя чи зосередитись на самореалізації!

* * *

А у серпні досяг Литви поклик організаторів святкування 500-річчя козацтва(42): “Всі на Січ!”

Такої масової української акції розлогі придніпровські степи не бачили протягом віків. Півтора десятка наших представників краплиною в морі розчинились між сотнями тисяч прибулих з усіх куточків планети.

Колись тут буяла озброєна вольниця — слава України, заслін її, і не тільки, перед напасниками. Останні ж сторіччя приносили безпросвітню фізичну й моральну наругу. Не відшукати згадок минулої величі на стандартних, розораних колгоспних полях.

Дещо, власне, відроджується. Пролітає, під схвальні вигуки й оплески, загін парубків на конях — молодецьких, вправних у сідлі, з розтріпуваними гарячим вітром чубами й “оселедцями”. Зведено Курган Козацької слави. Гості досипають на нього землю із рідних для себе, часто неблизьких місць. Буде жменька грунту і з Литви, від серця її — Кафедрального собору.

Погода усі дні, мов на замовлення, — ясна, сонячна. Ніби змагаючись із яскравістю величезних, закриваючих сільські хати, перевисаючих через паркани, городніх квітів, буяє багатством костюмів свято. Біле розмаїття вишиванок усіх часів, регіонів, стилів, різноколірні жупани, шапки, шаровари, спідниці, пояси, стрічки в дівочих косах...

Кожен новоприбулий гурт вносить свою частку колориту:

— Звідкіль ви?

— Черкаси!

— Закарпаття!

— Зелений Клин!

— Австралія!

Скільки ж бо нас, українців, вціліло, вижило, вистояло!

Перед у активності ведуть, звісно, галичани. То з одного боку, то з іншого чую здивовані привітні вигуки. Упізнаю друзів, знайомих, які перебували у Вільнюсі, котрих навідував сам. Такі щасливі, хвилюючі сценки — на кожному кроці. Від щохвилинних радісних усмішок болять м’язи обличчя, потиски й обійми натомлюють руки.

Щодень грандіозні, які несила охопити оком — через ліс прапорів і коругов видно хіба на десяток метрів — мітинги. Промовляють кращі оратори демократичного табору, лідери незалежницьких організацій, заморські гості. Відправляють православні, греко-католицькі священики. Усе буяє щирістю, доброзичливістю, торжеством власної сили.

Шкода дарувати снові й короткі години літньої ночі. Хочеться якнайбільше побачити, почути, зачерпнути життєдайної енергії рідної землі, рідного народу.

Притихаючи, розкинутий посеред степу табір продовжує жити — неквапливими прогулянками, задушевними розмовами, бентежно-журливими нескінченними піснями. А над неозорим, загадково поблимуючим тисячами вогників людським мурашником нависає іще один — бездонний, переповнений своїми міріадами ясних цяток. Яке зоряне українське небо! Задерши голову, захлинаючись океанічною неосяжністю простору, не можу налюбуватись Чумацьким шляхом. Де ж бо іще таке побачиш?

В котрусь із цих запаморочливих ночей, присівши біля тьмяно жевріючого багаття, слухаю неквапливу, простодушну бесіду.

— Одного разу, у вихідний, — розказує незнайомий юнак, — я випадково опинився в гостях у неукраїнській сім’ї. Благопристойні такі, звичайні городяни. Живуть у самісінькому центрі. А у нас тоді мав відбутися один з перших мітингів Руху. І що ти думаєш?

Сидять, мов на голках. Дітей відіслали подалі, на окраїну. Звідтіль безперестанку телефонують: “Ну, як там?” А господар зиркає крізь фіранку і веде репортаж, ніби з передової:

— На площі збирається юрба! Юрба росте! Їх уже сотні! Вони щось викрикують у мегафон! Юрба збуджена скандуванням! У них явно якісь наміри! Здається, юрба розлючена! Вони кудись налаштовуються! Увага! Увага! Вони рушають! Треба бути готовим до всього!!! (Це наші проходили, з прапорами й піснями — покласти квіти до пам’ятника).

Заледве удалось заспокоїти — не знаю, чи надовго, переконати, що Рух не становить небезпеки.

Хлопець розказує образно, з виразом. Розраховуючи на комічний ефект, майстерно пародіює інтонацію нажаханого обивателя. Однак емоційного пожвавлення розповідь не викликає. Навпаки, час від часу її перебиває скрушне зітхання когось із тих, чиї обличчя скупо висвітлені спалахами полум’я.

Невже це правда? Невже можна о т а к про нас думати?

Це при тому, що Рух, як і “Саюдіс”, відпочатку проголосив боротьбу за права національних меншин невід’ємною складовою своєї боротьби? Що це не раз підтверджувалось документами, практичними діями? Що завдяки демократичним процесам отримало змогу прокинутись і неавтохтонне населення, наочний приклад чому — наша Громада? Хіба заради наруги, заради помсти, ненависті ми піднялись?

Та ж он, біля в’їзду у табір, клопочеться “козак Грицько”(43). Вітає гостей, вручає значки із вусатим запорожцем — емблемою свята, скеровує транспорт на паркування. Першої доби, довідавшись, що тільки-но з аеропорту і ніде зупинитись, він майже силоміць віддав нам, двом ледь знайомим українцям з Вільнюса, своє місце в наметі, поділився хлібиною, бляшанкою консервів. Сам не спав хтозна-скільки, про що “красномовно” свідчить густа багряна сітка в очах. Тієї ночі, розбиваючи на струмочки і спрямовуючи на постій могутню лаву прибулих, пробігав до ранку, зірвав до ледь чутного хрипу голос. Ще й сина-підлітка невідлучно тримає поряд, аби переймався настроєм. І ніхто не надає значення вимові козака, його через пень-колоду українській мові, як і тому, що, він (до речі, історик і філософ за фахом) — не тільки чільний діяч місцевого Руху, а й активіст єврейського товариства.

Скільки разів тут, на святкуванні, можна було спостерігати, наскільки рішуче дають відсіч рухівці якому-небудь пришелепкуватому, що, затесавшись, пробує розводити ксенофобські теревені! Гідне подиву — як могла з недр людожерного комуністичного суспільства виринути така миролюбна сила? Якщо попередня ідеологія проповідувала диктатуру, стимуляцію кривавих революцій, непримиренну класову, до повного фізичного винищення, боротьбу, то у її наступниці не передбачається репресій ні до кого — навіть тих, хто заплямував себе найстрахітливішими злочинами.

Може, де-небудь з поняттям демократії поєднується щось інше, а у Литві, наприклад, бачив у ній високу, що нагнітають кращі уми, духовність. Якби прибрати принципово нові взаємини, довершенішу мораль, Рух втратив би для мене усілякий сенс. Нацьковування ж одного народу на інший вигідне тим, хто чіпляється за владу; перш за все, аби зберегти імперію, — Центрові.

І з цього ось гігантського свята московське телебачення — основний постачальник інформації для мільйонів у Союзі та за його межами, якщо подасть щось, то  — компрометуючий епізод або, як трапиться, інцидент.

Чи дивуватись тоді упередженню? Знає про справжній дух і настрій народних рухів — литовського, українського — той, хто безпосередньо “варився” у них. Скільки добропорядних, що ніжаться зараз у ліжку, громадян, яким ніколи не побувати у цьому стовпищі, під цими зорями, так і залишаться до кінця своїх днів при дикунських, сформованих чутками і пропагандою, судженнях!

А якщо можна ось так запросто, безкарно фальшувати сьогочасне, то що казати про українську, впродовж тривалого часу цілком беззахисну, давнину? Лишень тепер-от потроху відкривається доступ до архівів, частково знімаються з народу лукаво наліплені ярлики. Та чи ймовірно коли-небудь встановити істину? Адже якщо через сто, скажімо, років хтось підніме “документи епохи” — солідні, багатотиражні газети, то отримає поняття про Рух, як про збіговисько невігласів і насильників.

“Що ж таке історія, — думається біля пригасаючого вогнища, можливо, не лише мені, — як не довільна, на задану тему, варіація?”

* * *

Свято ніяк не обмежене рамками польового табору. У вільні години багато хто роз’їжджається ширити його буйний дух навколишніми містами й селами.

Ми — приїжджі з Литви — задніх не пасемо: виступаємо на різноманітних заходах, спілкуємось із місцевим населенням, яке не має, щодо власної минувшини, поняття про найелементарніше. А у півсоттисячному робітничому місті при нашому каталізуючому впливі виник стихійний мітинг, в результаті якого над будівлею міської адміністрації здійнявся синьо-жовтий прапор(44). Курйозною особливістю стало те, що корінна литовка, дружина голови одного з осередків Громади, звернулася до присутніх чистішою, ніж у більшості тутешніх промовців, українською мовою.

* * *

Останнього дня — неспішна поїздка нескінченної кавалькади автобусів до Запоріжжя. Сільський люд, висипавши на вулиці, вітав спершу боязко, а далі — поспіль і беззастережно. Махали саморобними прапорцями, салютували трьома випростуваними (знак Тризуба) пальцями, гукали “Слава Україні!” Для тих, хто припав до вікон усередині автобусів, це стало несподіванкою: після усіх голодоморів, тотальної русифікації, послідовного винищення будь-чого національно свідомого — такий ентузіазм!

У Запоріжжі — піший похід до легендарної Хортиці, козачого острова. З колони, яка, вишикувавшись в окремі, кожен зі своїми відзнаками, підрозділи, розтяглась на десяток кілометрів, ллються пісні, гримлять здравиці, сяють щирі усмішки. Живі стіни, що утворилися обабіч, приглядаються здебільша насторожено, недовірливо. Видно, добре попрацювали, залякуючи “екстремістами”, закликаючи “не піддаватись на провокації”, партійні агітатори.

Та доброзичливість, що фонтанує з крокуючих рядів, промовляє сама за себе. Тут і там, після недовгих розпитувань і дискусій, виникають сцени братання, “східняки” обнімаються з “західняками”. Ридають від повноти почуттів жінки, втирають очі чоловіки.

— Як же так? — зависнувши на руках кількох, вихоплених із колони, ровесників, істерично хлипає опасиста, з розпухлим від сліз обличчям, тітка. — Нас завжди привчали зневажати це! Пішла на роботу — сміялись, що розмовляю “по-хохлацьки”. Начальство вимагало, аби звертатися тільки “нормально”. Я забула мову, дітей вивчила по-російськи, — як тепер бути?

Ті, до кого звернено безутішні волання — витримані, поставні, в чудових жупанах і вишиванках — розраджують, як можуть, хоча у самих душа, певно, не на місці.

* * *

А за десяток метрів спостерігаю інше. За ефектно розфарбованою красунею-блондинкою, що несе в сітці продукти, плентається, заледве поспіваючи, розпашілий від спеки й алкоголю парубійко — можливо, чоловік. Демонстративно ігноруючи святкову процесію, кавалер гучно обкладає супутницю найбрутальнішими, які можна уявити, матюгами (зрозуміло, по-російськи). Найдивовижніше — дама ніскільки, здається, не обурена. Сприймає гидотні виверження звично, як належне, безтурботно, широко усміхаючись.

Схожі контрасти вражали не раз. Стан справ на Україні начебто відбиває головна її артерія — Дніпро-Славута. Якщо побажаєш умитися його водою — аби сягнути до відносно чистої, мусиш довго й терпляче розганяти товстий шар брудної липучої плівки.

* * *

Чим глибше поринав я у громадські справи, тим менше і менше простору лишалося для особистого. Праця в обчислювальному центрі також втискалась у жорстко, до хвилин, розпланований графік. Для побачень із Інною, що непомітно стали невід’ємною часткою життя, я вже не покладався тільки на щасливу випадковість, а, дочекавшись вільного “віконця”, накручував заповітний номер.

Часом вона була десь у від’їзді, довгому відрядженні. Іноді відповідала серією відмовок: “Не можу — зайнята”. Це змушувало страждати, гублячись у здогадах: чи не вирішила, чого доброго, усе припинити?

Але ні — подібні ігри були не для неї.

— Хіба на п’ять хвилин! — строго погоджувалась, коли робота, до якої ставилась відповідально й сумлінно, дозволяла вирватись. Домовленої миті, велично, як богиня, спускаючись сходинками, вже здалеку засвічувалась стриманою, по мірі наближення усе розквітаючою, усмішкою, що не полишала й сліду від моїх тривог і сумнівів. За інтенсивним, спраглим, сумбурним спілкуванням ті п’ять хвилин злітали, зазвичай, кількакратно.

Якщо ж ми стикались нагально, несподівано й встигали обмінятися хіба що кивком чи кількома фразами, це, тим не менш, дарувало такий потужний заряд радості, що за кілька наступних, пролітаючих, мов на крилах, днів, ніщо не здатне було всерйоз зіпсувати настрою.

Безсумнівні достоїнства Інни не могли не привабити юрму шанувальників. Дійсно, траплялося стрічати її в оточенні зграйки розкутих, сучасних юнаків. Це, однак, не заважало або відірватись, або ж надіслати, крадькома чи явно, знак уваги.

Траплялися побачення й цілком заочні. Вряди-годи, завдяки участі в тому чи іншому заході, я опинявся у полі зору литовських телевізійників. Оскільки вартувати перед “ящиком” заради нагоди уздріти власну персону заважав, як правило, брак часу, дізнавався про свої промельки на екрані найчастіш від оточуючих.

Інна в подібних випадках лаконічно констатувала: “А я бачила вас у такій-то передачі!” Про враження я міг судити з непрямих ознак: якщо утримувалась від оцінки — зрозуміло, що вийшло абияк, натомість захоплений погляд перевищував будь-чиє схвалення.

* * *

Тим часом життя Інни — вочевидь, бурхливе й насичене, приховане від мене підводною частиною айсберга — щораз настійніш переформовувало її. Минали прихоплені з дитинства спонтанність, метання з боку в бік, зате вивільнялась, ставала основою образу велична, урівноважена, що відала собі ціну, грація.

Хто тільки, описуючи литовських дівчат (“Рівних не стріти ніде!”), не полонився цією, щедро для них відпущеною якістю? З чим не порівнювали їх, особливо іноземні, поети — хто з берізкою або лебедем, хто з арабським скакуном, а хто й з Ейфелевою вежею.

Грації ж Інни — не штучній, виробленій балетними вправами, а мимовільній, дарованій природою — годі було шукати аналогів. Не оминутий спокусою підбору гідних метафор, я швидко визнав: кожна, при усій влучності, хибуватиме. Словом передаш таке хіба до певної, вельми недалекої, межі. Скільки разів безсило, нестерпно жалкував: чому не режисер, не оператор, аби вловити на плівку, увічнити ці одухотворені вирази обличчя, царську поставу, єдиноможливі, найдосконаліші повороти голови, горду ходу, навіть плавні, неповторні порухи довгих, точених, вигинастих пальців!

Довершеність зовнішня унікально сполучалась із внутрішньою. У мові виявлялась індикатором духовних якостей — непомильною інтонацією, умінням витримувати паузу, точно, наче граючись, влучати в потрібну тональність. Це дозволяло, сягаючи рідкісного, як ніколи, ні з ким, резонансу, торкатися дедалі ширших — у тім числі й філософських, екзистенціальних — тем.

Мандрівний мій спосіб життя забезпечував, серед іншого, знайомство з цілою галереєю непересічних, діяльних, винесених на гребінь хвилі оновлення суспільства дівчат, молодих жінок. Траплялися щедро обдаровані, прославлені, фото- і телегенічні — із тих, що прикрашають білозубими усмішками обкладинки ілюстрованих журналів. Із декотрими виникала тривала ніжна приязнь, налагоджувалось листування, обмін міжміськими дзвінками. З українками поєднувала спільна мета.

Та ні з ким не почував такої сердечної спорідненості, ніхто й віддалено не заторкував сутності, як ця, подарована примхливим випадком, уникаюча популярності, зросла за тисячу кілометрів, серед такого несхожого на мій народу, литовка. Між прекрасних, яким нічим дорікнути, дівчат примудрялась піднятися на голову.

Прискіпливо, пильно вглядався я, намагаючись, для контрасту, відшукати хоч які негативні, в моєму розумінні, риси. Іноді навіть умисно, заради експерименту, провокував: невже не зірветься, не проявить котрусь із звичайних людських слабкостей — хоча б роздратування? Даремно. Незрушна, за якою мені, не схильному до містики, вбачалося щось трансцедентальне, витримка й дивовижний, цілком аристократичний такт ніколи не зраджували литовську дівчину (і це — ні на мить не втрачаючи природності й легкості!)

Хто зна — може, якби зустрічі стали безперешкодно-частими, якби позбавити їх солодкої тривоги очікування, дива кожноразового відкриття, образ Інни побляк би в моїх очах. Скоріш за все, враховуючи безжальну жорстокість реальності, так би і трапилось. Десь на самому денці, у чому сам собі не хотів би зізнатись, чаїлася думка, що більше зближення неодмінно повинне принести розчарування. А так, при кількатижневих, або й довших перервах, після уривчатих, надихаючих побачень прагнулось не втрачати їх піднесеної ноти; кращаючи самому, підтягати, що можна, довкіл. Й укотре зачудовано питати себе: за що випало щастя бути причетним до цеї досконалості, будити, в якійсь мірі, її прояви?

Словом, вируюче, насичене подіями життя здавалося повним, усе в ньому збалансованим: політична весна, сповнена високого змісту діяльність, непогана, з елементами творчості, робота, віддана, інтелектуальна дружина, донька, яка випереджувала у розвитку більшість однолітків, сонм хороших друзів... І ще — несподівана нагорода, відрада душі: наче відгомін чогось потойбічного, незреченного, ідеального.

У ті часи зазнав неймовірної слави телевізійний психотерапевт (землячок, до речі)(45), який обслуговував водночас багатомільйонну аудиторію. Коротко острижений, із твердим застиглим поглядом, брався універсальними методами піднімати тонус, позбавляти будь-яких проблем та напастей.

Спробувавши раз чи двічі, подібно багатьом, вдатися до його послуг, я змушений був з досадою вимкнути телевізор. Прийоми здались тривіальними, тон — деренчливим, нав’язливість — дратуючою.

Я й не потребував підтримки такого роду, оскільки все, необхідне для душевної гармонії, отримував від Інни. Після доволі відчутних фізичних і зашкалюючих нервових навантажень пораненим звіром тягнувся до неї — й кілька слів милозвучного грудного голосу, радісна усмішка, багатомірний погляд ставали чарівним, повертаючим сили елексиром. Прояснювалось небо, ховалися кудись прикрощі, помітнішали тисячі чудових буденних подробиць і — легкою здавалася будь-яка ноша.

 

     Примітки

     1 Žibutė (лит.) — hepatica nobilis.
     2 Популярний радянський фотоапарат.
     3 Kodullinn (ест.) — “рідне місто”.
     4 За цим персонажем може вгадуваватись один з очільників Народного фронту Естонії — Едгар Савісаар.
     5 За цим персонажем може вгадуваватись Борислав Кулик.
     6 “Інтерами” називали прихильників “Інтернаціонального фронту трудящих Естонської Радянської Соціалістичної Республіки” (“Інтерфронту”).
     7 Збір Ініціативної групи задекларував утворення Литовського руху за перебудову “Саюдіс” 3 червня 1988 року.
     8 Установчий з’їзд “Саюдіса” пройшов 22—23 жовтня 1988 року у вільнюському Палаці спорту.
     9 Землетрус з епіцентром біля Вірменського міста Спітаку стався 7 грудня 1988 року.
     10 Мітинг Української Гельсінської спілки на відзначення 40-річчя Загальної декларації прав людини ООН відбувся у Львові біля Театру опери та балету 10 грудня 1988 року.
     11 Соціалістичний рух за перебудову в Литві (зазвичай називаний просто “Єдінство”).
     12 За цією подією може вгадуваватись концерт “Не журись!” у Вільнюсі у лютому 1989 року. Ознайомившись з повістю, художній керівник театру Віктор Морозов вказав на деякі невідповідності з реаліями. Це зайве свідчення того, що твір не варто сприймати як документальний.
     13 28—29 січня 1989 у Вільнюсі відбулась зустріч представників визвольних рухів Білорусі, Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, Литви, а також Кримських татар. Була проголошена Хартія свободи поневолених народів СРСР, затверджено ще кілька документів.
     14 Цей вислів часто вживав один з учасників гумористичного дуету “Тарапунька і Штепсель”.
     15 За цим персонажем може вгадуваватись Ніна Матвієнко.
     16 За цими персонажами можуть вгадуваватись Василь і Микола Литвини.
     17 “Skamba skamba kankliai” (“Дзвенять, дзвенять канклі” — лит.) — щорічний фестиваль народної музики, проходить у Вільнюсі з 1973 року. Канклі (kankliai) — діалектна назва литовського струнного музичного інструмента канклес (kanklės).
     18 Під керівництвом Марії Процев’ят.
     19 Перший з’їзд Народних депутатів СРСР проходив 25 травня — 9 червня 1989 року.
     20 Генерал Ігор Родіонов 9 квітня 1989 року керував розгоном мирної демонстрації у Тбілісі. Тоді загинуло 19 людей, переважно жінки.
     21 Установчий з’їзд Білоруського Народного фронту відбувся у Вільнюсі 24—25 червня 1989 року.
     22 Установчий з’їзд Партії Демократів Литви відбувся у Вільнюсі 29—30 липня 1989 року.
     23 Тут можуть вгадуваватись події у Миколаєві.
     24 Акція в прибалтійських РСР, проведена 23 серпня 1989 року.
     25 Тут можуть вгадуваватись події у Дніпропетровську.
     26 За цим персонажем може вгадуваватись Іван Сокульський.
     27 “Отряд милиции особого назначения” (рос.) — “Загін міліції особливого призначення”.
     28 За цим персонажем може вгадуваватись Микола Поровський.
     29 Заява ЦК КПРС “О положении в республиках советской Прибалтики” ("Про становище в республіках радянської Прибалтики") була опублікована 27 серпня 1989 року.
     30 За цим персонажем може вгадуваватись Вітаутас Ландсбергіс.
     31 Установчий з’їзд (конференція) Народного Руху України відбувся у Києві 8—10 вересня 1989 року.
     32 Таку репутацію мав член правління Саюдіса, редактор тижневика „Gimtasis kraštas“ („Рідний край“), Альгімантас Чекуоліс.
     33 За цим персонажем може вгадуваватись Дмитро Павличко.
     34 За цим персонажем може вгадуваватись Володимир Яворівський.
     35 На кінець 1989 року осередки Громади українців Литви діяли, крім Вільнюса,  у містах Йонава, Каунас, Клайпеда, Мажейкяй, Снєчкус (потім — Вісагінас).
     36 “Світлиця” під керівництвом Ірини Ільницької.
     37 Міжнародна конференція “Проблеми державної незалежності України і шляхи її досягнення” пройшла у Юрмалі 27—28 січня 1990 року.
     38 Мітинг 11 січня 1990 року. Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов тоді прилетів до Вільнюса, аби вмовити Комуністичну партію Литви залишитись у складі КПРС.
     39 Державний молодіжній театр Литви, розташований у Вільнюсі, набув широкої популярності у 1980-х роках під керівництвом режисера Еймунтаса Некрошюса.
     40 Акт про відновлення незалежності Литовської держави був прийнятий у ніч з 10 на 11 березня 1990 року.
     41 Президент СРСР Михайло Горбачов оголосив економічну блокаду Литовській РСР 18 квітня 1990 року.
     42 Відзначення 500-ліття Запорозького козацтва відбувалося у Дніпропетровській та Запорізькій областях 1—5 серпня 1990 року.
     43 За цим персонажем може вгадуваватись Григорій Фудим.
     44 Тут можуть вгадуваватись події у місті Орджонікідзе Дніпропетровської області.
     45 За цим персонажем може вгадуваватись Анатолій Кашпіровський.

 

 

На головну